Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

Длужнєвський поспішив до церкви — на проведення молебну за здоров’я хворих діток.

Юнку вже чотири дні лихоманило, і мати розривалася між меншенькими хлопчиками й нею; пані Марися справно змінювала мокрий рушник на гарячому лобі Гертруди. Несподівана висока температура не мала жодного пояснення: дівчині нічого не боліло, лише якась слабкість не давала навіть піднятися з ліжка. Свідомість її нагадувала клаптикову ковдру: у якомусь мареві виникав усміхнений Щенсний, його змінював палаючий Іванко, потім виринало турботливе лице пані Марисі, а далі чорні хрести сільського кладовища поступово розросталися на тлі оранжевого заходу, стаючи суцільною чорнотою… Світлим клаптиком кілька разів виринала Кордулька — усе щось просила й за щось переживала. Слабка свідомість Гертруди ніяк не могла вхопити нитку, щоб усе, що бачить, зв’язати в одне ціле. Їй хотілося лише спати.

— Не треба було їй тоді дозволяти виходити з хати, — витирала сльози переживання мати.

— Не переживай, Анно, у тому є один добрий знак для нас, — утішав Якуб дружину. — Бачиш: нема поносу, як у тих, що померли… Значить, то щось інше, не заразне; може, просто ослабла від того, що побачила. То є важко, та не смертельно… Ходи, помолимося за її одужання…

Згорьованій матері Іванка навіть не дали спокійно забрати попіл сина: похмурі чоловіки мовчки відіпхнули її, зібрали залишки страшного вогнища лопатами в невеликий лантух і понесли викидати в лісове болото: там упирям і місце. Та й смерті, схоже на те, спинилися: ще було кілька важких дітлахів, та решта — чи через крики батьків, чи самі настрашилися — перестали будь-що й будь-де жерти, і вже не чути було за нових хворих.

— Видиш, допоміг той вогонь, — обговорювали по вулицях останні новини.

— То не вогонь допоміг, а панотець зі службою, — говорили інші, що вже відчували гризоти сумління перед родиною Іванка.

— Та то і то докупи допомогло, — авторитетно заявляли треті.

Зате грушки, яблука й сливки вже точно знали: прийшов час їхнього збирання й посвячення — свято яблучного Спаса. 19 серпня — час освячення фруктів, і лише тоді батьки дозволяли собі вкусити свяченого плода, а до того зась: ті твої дітки, що пішли на небо янголиками, не дістануть від Матінки Божої яблучка: твоя мама вже з’їла завчасно, за тебе…

Гертруда розплющила сині очі, що займали половину схудлого лиця, і їхній погляд був осмислений.

— Богу дякувати, ніби все гаразд… Пані Анно, пане Якубе… — загукала втішена служниця й побігла за батьками.

— Який нині день? — Гертруда спробувала підвестися.

— Субота, сьогодні вже сьомий день, як ти злягла… Донечко, як ти нас схвилювала. — Мати гладила шовковисте скуйовджене волосся й виціловувала худеньке личко.

«Субота… Щенсний, мій коханий щасливець… Треба вставати». Зусиллям волі Гертруда піднялася з ліжка; усе навколо пливло і якось погойдувалося, сил зовсім не було.

— Нічого, зараз Марися бульйону курячого тобі зготує, і все буде гаразд, — заспокоїла мати засмучену власним безсиллям дівчину.

Щенсний прочинив двері в кімнату Сіраковського.

— Моє вітання, маршалку! Закінчена робота, бо нині є субота… Як настрій, товаришу? — поцікавився зі щирою усмішкою.

— Хай та субота йде собі… до кота, — відбуркнувся Кароль. — Нам, пане, годилося б уже до Белза навідатися. Як не як ти — белзький староста, а не березневий кіт, перепрошую. І взагалі краще бути живим маршалком живого старости, аніж смаженим упирем у компанії пана-упиря… Тож не надійся, що нині я знову в тому клятому сідлі буду підскакувати… Уже й так за собою помітив, що після нього на дівчат по кілька днів навіть не дивлюся.

— Каролю… — Щенсний із янгольським виразом благально дивився на Сіраковського.

— Ні, кажу тобі, Щенсний, ні… І не дивися на мене, як кіт на сало, нічого з того не буде. — Сіраковський був непоступливий.

Щенсний сів і замислено спитав:

— А що мені робити? Я не можу без неї…

— То поїдь не вночі, а за дня, як усі пристойні пани, у кареті, на м’яких подушках, з її татом і мамою файно порозмовляй — так, як і пасує твоєму високому статусу. Або запроси їх до себе в Кристинопіль. А там, дивись, і фортеця впаде…

— Так вона вже впала, Каролю. І я прийняв її капітуляцію, — стишено повідомив Щенсний.

Кароль ошелешено мовчав, витріщивши очі — перетравлював нечувану інформацію.

— То ти вже спробував того меду, що спереду… Та ще й в панни шляхетського роду… — Кароль осудливо похитав головою. — Що ж то може бути, Боже мій… То мені вже точно доведеться позаздрити тому упиреві, бо такою швидкою смертю твоя мама мені не дасть померти…