Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— А чого не можна просто змістити того короля, який не підходить країні?

— О-о-о, сину, куди ти зайшов! Воно б можна було десь отак віків десять тому, але не тепер: світ, бачиш, як тісно став пов’язаний. Жодна з країн світу нас би не підтримала.

— Чому? Як правитель нікудишній і всі то бачать, то чого вони б не підтримали? — не розумів Щенсний.

— Бо як підтримають, то таке згодом може статися й з ними… Ти знаєш хоч одну людину у світі, яка всім догодила?

— Ісус Христос, — не задумуючись, видав син.

— То чого його тоді розіп’яли? Не думав над тим? Отак і в кожній країні є повно невдоволених, яким тільки подай сигнал. Монарх — це святе. Настільки святе, що святе письмо зі своїми заповідями стає в його тінь. Тож ти маєш усі шанси стати королем. А там долучаться Мнішеки зі своєю родиною через одруження з Жозефіною. Вони ще добре пам’ятають, як росіяни обійшлися з їхньою родичкою Мариною Мнішек: видали заміж за свого царевича, того потім убили, а Марину в тюрмі згноїли. А син її — чотирирічний Іванко — що, що він їм був винен? Убили дитину, щоб на престол загаджений їхній не претендувала… І то є ті, що б’ють себе в груди й християнами називаються, правильними — православними… Нехай Бог убереже від їхньої правильності, що таке дозволяє з малими дітьми витворяти…

— Ти знаєш, тату, — невпевнено почав Щенсний, — є одна річ, яку я не можу зрозуміти… І вона мені дуже муляє… Я не можу її ні в кого більше спитати, тільки в тебе. — Запитально глянув на батька — Франц Салезій кивнув, і Щенсний продовжив: — От чого наші барські конфедерати так зачепилися рогом за оте зрівняння в правах католиків і православних, що його пропхала Росія? Хоча всі ми не палаємо любов’ю до росіян, та мені здається, що то є правильно: перед Богом усі ж рівні. Ти ж сам розказував про масонів, що вони як мудрі люди є терпимі до всіх релігій.

— Сину мій любий… — Старий Потоцький розгладив вуса — то була вірна ознака дуже важливої мови. — Настав нарешті час тобі дізнатися правду — важку, неприємну, та дуже цікаву правду, яка знімає одежу доброчесності з Росії й оцього на перший погляд справедливого закону про зрівняння в правах вірян усіх конфесій… — Старий шумно зітхнув і продовжив: — Так, ми, поляки, переповнені гонором, який піднімає нас над тими, хто інакший — за національністю, релігією… Хоча, думаю, то все можна було б перевиховати — достатньо перейти зі служби латиною на службу по-польськи, і багато хто прозрів би, думаючи над Божим справедливим словом про любов до ближнього й рівність… Так, напевно, навіть за років п’ятдесят-сімдесят терпимість би з’явилася… Хоча… — Франц Салезій подумав, — після Коліївщини, яку й спровокувала наша діяльна пиха й зверхність, уже й, напевно, через двісті… І то, як не буде повторення — ні з нашого боку, ні з українського — дав би Бог… Так от, ти знаєш, що наш пан Маурицій Вольф, твій любий наставник, до того, як приїхав до нас, був викладачем піїтики релігійного колегіуму, чув про таке? — Щенсний кивнув, і батько продовжив: — Ми з ним тут багато чого перетирали, і він мені оповів одну річ… Дику, страшну річ… Шкода, що її всі не хотіли чути: одні не вірили, що то правда, іншим було байдуже — ото тепер і маємо наслідки… Вольф був дуже дружним з ієромонахом Феофаном Леонтовичем — служителем Віленського Святодуховного монастиря: щовечора ходили один до одного і на чай, і на дружні бесіди… Десь так років із вісім тому Катерина ІІ послала ієромонахові запит: «Яка політична користь Росії від захисту православних у Польщі?» Імператриця хотіла знати думку людини, яка знає Річ Посполиту зсередини, і отой Іуда — по-іншому його назвати ну ніяк не можу — дав їй відповідь аж на шістнадцяти аркушах! І ти вслухайся й оціни, який там підлий розрахунок: він вважав, що, по-перше, усі ті кошти, що нестиме православний люд до своєї церкви, ітимуть у російську казну, а от уже їх можна використовувати у вельми, вельми цікавому напрямі — для підкупу польських магнатів, щоб ті підтримували російські політичні інтереси в сеймі чи через створення конфедерацій. А ще, — старший Потоцький підняв вказівний палець, — увага! — на отримання шпигунської інформації щодо змовницьких планів проти Росії — от найперше, навіщо їм підтримка православних храмів і єпархій! Тож істинна мета — то тотальний російський контроль над Річчю Посполитою, щоб, не дай Боже, не вийшла з-під її впливу… По-друге, — продовжив Франц Салезій, — був точний розрахунок, що православні українці — а їх тут майже півмільйона — за російської підтримки стануть на захист своїх прав і знесилять польську владу, а ти ж знаєш, Щенсний, як сильні держави люблять слабких сусідів, особливо Росія. І нещасні українці, запалені релігійним вогнем, без задніх думок успішно стають потужною проросійською силою. Третім пунктом на користь підтримки православних Леонтович назвав те, що з’явиться можливість забрати в Польщі родючі землі на шістсот кілометрів вглиб від російсько-польського кордону, та й не тільки землі, що більше віддають, ніж москальські болотні й заліснені, а ще й з великою кількістю люду. Православного, православного, — зауваж, Щенсний, — люду…