Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

Притихлий ліс зустрів Гертруду повною зміною літніх декорацій: не було вже яскравих літніх квітів, усі кольори стали приглушеними й наче зблякли; лише червоні мухомори, вогняні білки й ефектні товсті сойки додавали колориту; великі боровики милували око вздовж дороги; вигрівали на галявинах осіннім теплом слизькі тіла вужі й гадюки. Дівчина зупинилася перед знайомим будиночком. Постояла, набираючись відваги, нарешті постукала й нерішуче штовхнула двері. Зацікавлений погляд знахарки деякий час вивчав тендітну дівчину.

— Доброго дня, пані Іванно. Я… мені… — не могла дібрати потрібних слів Гертруда. — Мені потрібна ваша допомога, — нарешті змогла висловитися.

— Доброго дня, красуне… Яка ж ти є гарна… Хтось тобі вже казав, що ти дивовижна? — Жінка з добрими очима відкрито милувалася юнкою. — Так… бачу, що не тільки казали, — сама відповіла на своє запитання Іванна, а очі Гертруди зрадливо заблищали сльозою. — Не плач, тс-с-с… Тихо, тихо, — обійняла дівчину знахарка, і від того Гертруду прорвало: вона зайшлася в дрібному плачі, який так довго сидів у ній під кам’яною брилою страху й відчаю.

Трохи заспокоївшись в обіймах Іванни, юнка змогла вимовити:

— Я боюся цього… Ніхто не знає, та й я не була впевнена, що вагітна… А може, це неправда? — з надією глянула у вічі знахарці. Та заперечила повільним порухом голови, і дівчина знову розридалася. Жінка гладила її по голові, плечах, намагалася хоч трохи вгамувати плач. Юнка притихла, і знахарка задумливо сказала:

— По очах я бачу: особливі вони стають, наче відблиск небесної зорі в них з’являється — це нове життя в жінці запалюється… Я навіть за кілька днів потому його зародження бачу, а в тебе вже десь два місяці, а може, і більше є…

— Ви мені допоможіть, пані Іванно, дуже вас прошу… Я заплачу, я маю чим, ось. — Заплакана дівчина добула жменьку злотих.

— А ти хочеш цього, дитино? — байдуже спостерегла гроші Іванна.

— Так, хочу… Бо це… сором великий для мене… і сім’ї моєї…

— А не боїшся, що Господь забере від тебе здатність мати діти? — Очі Іванни вже не мали колишньої доброти.

— А що, таке буває? — розгубилася Гертруда.

— Уяви собі — так. Сором не дим — очі не виїсть. Переживеш. Батьки ні тобі, ані твоїй дитині пропасти не дадуть… — Знахарка замовкла, і якісь важкі думки застилали її погляд. При згадці про батьків відчай із новою силою осідлав розум юної Коморовської.

— Ні, я… не готова до того збезчещення й сорому моїх батьків… ні. Допоможіть мені, — голос її став рішучим.

Знахарка зітхнула, подумала хвилю.

— Ходи, дитинонько, зі мною, ти колись дуже хотіла дещо побачити…

Сонячне світло зайшло у відкриті двері шпихліра, і на відвідувачів глянули десятки очей маленьких казкових істот. Ті щільно сиділи на поличках у плетених кошичках із лісових трав і верби — красиві й усміхнені ляльки, усі дівчатка. Зроблені з великою старанністю й любов’ю, вони за гіршого освітлення могли видатися притихлими живими феями. Кожна мала вишите оздоблене лляне плаття, акуратно виплетене взуття, мініатюрні в’язані шкарпетки — від вкладеної турботи й праці вони й справді наче дістали душі.

— Які гарні… — замилувалася Гертруда.

— Що, і ти хочеш із такими свій вік доживати? — В Іванни горло було наче перетиснуте, але згодом вона продовжила: — Колись я мала дівчинку… і чоловіка. Якось обоє вони так швидко пішли зі світу одне за одним… А я другим була вагітна, подумала: «Не витягну сама, не дам ради». Молода була, та й дурна: як дає Бог діти, то й дасть на діти… Не знала того, злякалася… Випила зілля, скинула дитя. Не змогла в селі жити, на чужі діти дивитися: боляче так стало… Усюди мені моя донечка померла ввижалася, що з докором на мене дивилася: «Що ж ти, мамо, я вдруге до тебе збиралася прийти…» Прожила я життя, і тепер розумію, що найбільше в тому житті не гроші важать, не золото, ні, а діти… Оце мої ненароджені діти. Вони ніколи не подадуть мені води, не допоможуть: я зрадила їх іще у своїх думках… А зраду не пробачає ніхто. То нічого, що нема її в переліку гріхів — і гріх, і зрада починаються з недоброї думки… Забрати життя набагато легше, ніж привести в цей світ нове й довести його до пуття. Тож як я помру, то не поховають мене мої діти, бо я зрадниця: не пустила їх у цей світ, і не проведуть вони мене в інший. Дикі тварини рознесуть моє тіло лісом… І навіть сльози ніхто не пустить за мною: непотрібне те життя на цьому світі без дітей, повір мені, дівчинко, — закінчила літня жінка зі сльозами на очах.