Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Віддячиш, аякже, перини он лайном смердітимуть, — знову заводилася Потоцька. — Та й не для пса ковбаса. Що там нам якісь Коморовські? Хай будуть і так задоволені, що хтось із Потоцьких ощасливив їхню халупу ночівлею.

Перини почали виходити з голови Анни Ельжбети, і це було небезпечно для Щенсного. У хід пішов план «Б»:

— Та їхні землі з нашими сусідять, то можна було б колись у них і якесь село купити… Дітей досить мають, за посаг теж мусять думати…

Розрахунок спрацював, і мати махнула віялом.

— Добре, клич… Перини, перини добре витріпуйте, лайдаки, — переключила увагу пані, і Щенсний швидко побіг посилати гінця до майбутніх гостей.

Коли мати згадала, що не уточнила дати запрошення, було пізно: Щенсний уже відправив гінця. «Зле вийшло: я їду, Францішека нема… Ну та нічого, невелика птиця Коморовські…» — заспокоювала себе Анна Ельжбета. Та вже давно не була вона господинею своїх думок і своїх планів… Проте знав це лише її справжній володар, дозволяючи пані відчувати ілюзію власної свободи, і не мав Великий Болотний Дух жодного наміру відпускати Анну Ельжбету, свою найкращу годувальницю, у якісь там мандри…

У четвер весь кристинопільський дворовий люд світився від тихого щастя: той день міг опинитися в церковному календарі поруч із найбільшими святами: Анна Ельжбета вирушала в далеку подорож — аж до Кракова, і мало це тривати з урахуванням нестерпного характеру любої пані щонайменше тижнів зо три — понад два тижні на дорогу туди й назад і знамениті три «рибні» дні в гостях, щоб не зіпсутися самій і не зіпсувати стосунки з Мнішеками. Дві карети неспішно викотилися за ворота, і всій прислузі тихо повибивало клепки: карафки з наливками жваво пішли в рух, поважні камердинери й служниці здитиніли: підскакували, мов малі діти, жартували й бігали одне за одним — радій, душа, поки весела! Усі тішилися тим, чого аж цілі три тижні в них не буде… Не буде постійного переляку, що виїдає хробаком душу… Не буде нагадування, що ти є повне гімно… Не треба дивитися й переживати до срачки в штанях чиюсь хльосту… Хоч на три тижні, та зникне непереборне бажання душити свою господиню — довго і з муками… Лише «підножки», усвідомлюючи хиткість свого становища, усамітнились у своїх кімнатах: відчували непередбачувану для них вальпургієву ніч затуманеної свободою прислуги.

Тільки двом людям було байдуже до змін у житті палацу, бо вже ніщо не могло ані поліпшити, ані погіршити їхнє безрадісне життя. Каролінка жила «за рахунком до ста»: вона не могла ні ходити, ані лежати, тож безпорадно совалася на високій подушці то вгору, то вниз, безрезультатно намагаючись зменшити тиск великого живота на серденько й легені, та дитя видушувало майже всі органи, і бідолаха не могла ні про що думати, безпорадно і з шумом хапала повітря, подумки рахуючи кожен вдих. Кожна сотня вдихів ставала героїчним продовженням життя Каролінки й переходом за поріг нового й ще важчого етапу. Карлічек весь час проводив біля своєї дружиноньки; душу його краяли муки сумління й співчуття — невідомо, кому з них було важче… Після укусів мурах на його ніжній плоті залишилися якісь тверді вузли й гулі, і навіть звичайна хода чи відвідини туалету спричиняли страшенно болісні відчуття. Думки в голові маленької людини відповідали ритму важкого дихання подруги: вони були короткі й чорні, дуже чорні… Уся їхня темінь виливалася на голови двох ясновельможних пань, які так споганили життя Каролінки й Карлічека…

Карета вихитувалася на вибоїнах лісової дороги, породжуючи в Анні Ельжбеті незадоволення, яке щомиті наростало. Дві доньки, дві Пелагеї — Людвіка й Тереза — бачили те, але навіть не наважувалися розпочинати якусь розмову. Та й знали бідолахи, що дратують вони свою матусю; не здогадувалися, щоправда, чим і як, та дратують… У другій кареті їхали Агнешка з Аделею, і дівчаткам дуже хотілося до них. Четверо гайдуків на конях супроводжували поважних пань: час важкий, непевний, розбійники й злодії всюди.

— Мамусю, можна ми пересядемо в другу карету? — благально дивилася Людвіка. — Ми б там у карти з пані Аделею грали…

Потоцька сухо кивнула головою: їй краще одній, однозначно. Щоб не бачити цих двох, запрограмованих і схильних до гріхопадіння, — живого нагадування про її нелегку жіночу долю… Дівчатка пересіли, і Анні Ельжбеті почало краще думатися. «Весілля Терези в лютому — час готуватися. Тканин накуплю в Кракові найдорожчих, щоб пані Мнішек бачила, що не з голопупенками буде свахою… На весіллі й оголосимо про заручини й весілля Щенсного з Жозефіною. Виставу нову підготуємо, щоб знову всім власний гонор на потрібне місце впав і щоб уже від своїх колін голови на Потоцьких задирали… З отцем Ігнатієм після Кракова зустрінуся… Щось давненько він про справи єзуїтів нічого не розказував, а кишеню-то регулярно підставляє… Так… Не треба було стільки чаю зранку пити…»