Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Це Жозефіна Мнішек… У лютому оголосимо про заручини, а до літа й весілля зіграємо…

Гертруда притиснула руки до столу, бо вони зрадливо затремтіли, і кинула швидкий погляд на Щенсного — він зніяковіло ковтнув вино з бокала й мило всміхнувся своїй мамі.

— О, цукерки… Такі, як нам пан Щенсний привозив, — стиха перемовилася Кордуля з Юзефою, і Щенсний підскочив, як ошпарений: — Кому вина, пані й панове… Чудове угорське вино, токайське… А ви знаєте, що вони його виготовляють зі спеціально підмерзлого винограду, і той спосіб винайшли випадково?… — Юнак був красномовний, і всі зацікавлено слухали, лише Гертруда була переповнена тривожними почуттями, що накрили очі вологою пеленою. Анна Ельжбета з нахиленою набік головою й примруженими очима про щось роздумувала, підозріло дивлячись на дівчину.

— Мушу залишити ваше приємне товариство, — відклала серветку вбік Потоцька. У мене, на жаль, мігрень — бачите, навіть штори не розсуваємо: світло її підсилює… Тож залишаю вас на свого любого сина.

— Одужуйте, пані Анно Ельжбето, — підвівся Якуб і поклоном попрощався з господинею.

Щенсний поспішив провести маму. Анна Коморовська штовхнула ліктем чоловіка.

— Хочу додому… — прошепотіла.

— Ще трохи потерпи, — стиха попросив Якуб.

Гертруда сиділа натягнутою струною, лише Кордуля з Юзефою переводили погляди по рідних і не розуміли, що не так…

Після обіду на допомогу Щенсному підоспів вірний маршалок і товариш Сіраковський, і сімейство Коморовських вирушило на екскурсію кристинопільським Версалем. Щенсний попросив у батьків дозволу пройтися з Гертрудою між каналами й фонтанами. «Нема сенсу. Навіщо?» — читалося в докірливому погляді Анни на Якуба, але чоловік дав згоду, а всі решта рушили на огляд псарні й конюшні. Молоді неквапливо відходили на територію усамітнення.

— Гертрудо, квітко моя, сонце, зіронько… Як я сумував за тобою, — стиха промовляв Щенсний.

— А за Жозефіною, пане Щенсний, вам серденько не тиснуло? — щось пекуче і ядуче від обіду ятрило дівчині душу й затьмарювало всі колишні почуття.

— Ні, Гертрудо, лише за тобою… Та що там… Жозефіна — то так, нині є, а завтра нема — життя може ще повернутися по-іншому.

— Уже повернулося, Щенсний, і дуже, дуже по-іншому…

— Ну зіронько моя, не ображайся на маму… І не звертай уваги на Жозефіну…

Щенсний оглянувся й швидко потягнув дівчину до найближчої альтанки, притягнув її до себе й почав палко виціловувати. Чомусь юнка не відповідала так пристрасно, як у моменти перших зустрічей, та Щенсний не приділив тому уваги: він просто по-чоловічому сильно зголоднів і вже готовий був би й кохатися.

— Ти така вродлива, Гертрудо… Я так хочу тебе, — палко шепотів, і сильні руки обіймали тендітне дівча. — Твої груди стали ще гарніші, — осипав поцілунками відкриту шию юнак.

— Не треба, Щенсний, прошу тебе… Нас можуть побачити, не треба… — вистуджувала запал коханого юнка.

— Ти що, не кохаєш мене? — грайливо спитав Щенсний.

— А ти, ти кохаєш мене? — з такою ж інтонацією спитала Гертруда.

— Так. Так. Так, — витягнув кокетливо губи юнак і намірився поцілувати дівча.

— Тоді одружися зі мною, Щенсний, — відхилилася від поцілунку й миттєво посерйознішала Гертруда.

— Ну, моє кохання… Я ж тобі казав, що треба почекати…

— Казав. Тільки не казав, що на Жозефіну Мнішек…

— Та ще все може змінитися, любове моя…

— Щенсний, воно вже змінилося: я вагітна… У мене… у нас буде дитина, Щенсний. — Тривожними очима Гертруда дивилася на юнака, і її губи тремтіли.

Великі карі очі Потоцького недовірливо дивилися на Гертруду, він деякий час роздумував.

— Що, справді? Так скоро?..

Не такої реакції очікувала юнка — сльози бризнули з очей.

— Що ти, що ти, Гертрудо… Це ж добре, у мене буде син, це добре, — обійняв дівчину розгублений Щенсний.

— Що ж тут доброго — дитина поза шлюбом… Одружитися потрібно, — схлипувала Коморовська. — Одружимося, сонце моє, одружимося…

— Справді? — підняла з надією заплакані очі на Щенсного.

— Звичайно, радість моя, даю тобі слово, — висушував поцілунками дівочі сльози хлопець, і Гертруда вірила цьому великому й старшому юнакові; їй знову ставало затишно й спокійно…

Ще ніколи Анна Коморовська з такою радістю не їхала додому, як сьогодні.

— Ти знаєш, чоловіче, як я ходжу по Сушну, то я думаю, що я — пані, принаймні людина. А сьогодні, коли була в гостях, відчула себе порожнім місцем… За дітей наших образливо…