Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— А може, тату, кращий результат був би, якби ми і тим, і тим долучилися?

— Та, може, і був би, а може, і ні… Не видно ще добре. Ми ще не навчилися найосновнішого. — Франц Салезій задумливо пригладив вуса. — Знаєш, чого?

— Воювати? — висловив здогад син.

Старий заперечливо хитнув головою.

— Ні, сину. Найосновніше, чого нам треба навчитися, — бути не мазурами, чарторийськими, потоцькими, любомирськими, осолінськими. Треба навчитися бути поляками — тим одним цілим, яке дивиться і йде в одному напрямку — за Польщу і її інтереси. От тоді можна й з меншим числом ворога перемогти. А поки що навіть доволі сильна допомога французького уряду мало що змінить: послали на допомогу барським конфедератам генерала Шарля Дюмур’є з грошима й своїми офіцерами; десь він там навіть загони формує. Та є велика різниця за столом між тими людьми, які хочуть їсти, і тими, яким просто підійшов час обіду. Так і між тими, хто знає, за що працює, і тими, хто відбуває як повинність… Хотіти треба, дуже хотіти відстояти свою Вітчизну, і не одному чи кільком готовим стояти за неї на смерть, а всім — тоді й вийде все…

— То, може, і нам би варто було показати себе як патріотів? — несміливо запропонував Щенсний.

— Не дозріло наше суспільство до єдності, сину… Ну вийдемо, ну воюватимемо, можемо й загинути… І так усі мудрі й багаті полетять на небо… Хто скористає, знаєш? Отоді вже точно Польща піде під російський чобіт… От я сиджу коло вікна й часто бачу таку картину: ворони крадуть у малого птаства яйця чи пташенят: доганяють одна, дві, три пташки злодійку, лементують — нема у ворони страху, далі летить. Аж поки всі ті хоч невеликі, а вперті птахи не накинуться на великих ворон — і втікають ті, як чорт до пекла, ще й кричать від болю й переляку. Єдність — то велика сила.

— А ти знаєш, батьку, — замислився Щенсний, — ну а як, як нам ту єдність виростити в поляках?

— Є речі, Щенсний, на які навіть мій вік не має відповіді… А може, вона й є, та мені аж страшно озвучити те, що я подумав. — Франц Салезій витер чоло. — Отак як людина загартовується всякими бідами й неприємностями, так і держава мусить пройти отой спільний біль, що всіх нас об’єднає в одну істоту з одним кулаком та одним устремлінням — націю. А поки що влупити по кожному та біда мусить, і добряче влупити, кувалдою, до крові рідних. Отоді кожен і зрозуміє, що треба діяти. Кожен поодинці горнило того болю проходить, а визріваємо разом у міцну крицю. Іржа й окалина відпадає, а криця стає мечем, що витримує запеклі бої й не піддається руйнуванню часом.

— А слово Боже, воно мало б допомагати й не допускати таких конфліктів…

— Сину мій любий, воно, може, і працює, та знову-таки — якби всі по ньому жили й в усьому прислухалися до Бога… Але як Бога не маєш у своєму серці, то й у костелі його шукати не варто. Та й трактує його кожен відповідно до своєї вигоди…

— Складно то все є, тату.

Франц Салезій задумано похитав головою. Для нього і його сімейства наставав вирішальний час — «або пан, або пропав», і ціла мережа гінців мала справно тримати магната в курсі всіх новин зі всіх фронтів: Польща підходила до критичної політичної межі. Станіслав Щенсний зі змішаними почуттями вийшов із кабінету: якщо всі так будуть вичікувати потрібного моменту, боячись ризикувати своїм багатством, то де та вільна й незалежна Польща візьметься?.. Та підсвідомо наука батька пішла до бука: основний виховний посил — зробити своє в обхід, щоб і вовки були ситі, і кози цілі, — він зрозумів.

«Люба панно Гертрудо! Ви — володарка моїх дум і мого серця. Відколи ви поїхали, я не можу забути вас. На жаль, велика віддаль розділяє нас, та й господарські справи не дають змоги мені побачити вас знову. Та хочу запевнити, що мої наміри вельми серйозні: хочу просити вашої руки в батьків. Щойно розберуся зі своїми справами, приїду в Сушно. Коли саме, дам знати через гінця. Моє велике шанування вам, вашим батькам, сестрам і братам. Матиму велике прохання: для того, щоб уникнути передчасного розголосу, прошу тримати все в секреті. З великою повагою Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький».

Якуб Коморовський із розгубленим виглядом тримав у руках послання, поруч стояла розпашіла Гертруда. Вона світилася від щастя й не розуміла, що не так. Мати задумливо дивилася на обох.

— Щось будете передавати панові Потоцькому? — нетерпляче спитав гінець.

— Почекай… Трохи почекай… Іди на кухню, перепочинь. — Якуб усе не міг перетравити новину. — Гертрудо, вітаю тебе, доню… Але чомусь оте «прошу тримати в секреті» всю мою радість від того перекреслює… Він що, не сказав батькам чи як? Не розумію зовсім…