Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Ну да, ну да, господин Потоцкий, вы, конечно, правы. Будем ждать. И, надеюсь, сотрудничать. — Співрозмовники потиснули один одному руки.

— Запрошую вас на обід, пане Волконський, — вклонився Потоцький, і Анна Ельжбета — таємний агент єзуїтів — поспішила від дверей…

Розбухла Каролінка вже не дихала, а ловила повітря, мов риба на льоду, та його маленькі порційки лише трохи потрапляли в стиснуті легені. Дитя відчувало страшну задуху й слабко вибрикувало в маленькому просторі: теж боролося за своє життя; отих майже сім місяців свого стиснутого існування воно, бідненьке, теж ледве витримало — треба, треба вже проситися назовні… Страшний біль розводив таз мініатюрної жіночки.

— Тужся, тужся, — наказувала куховарка пані Зося, яка прибігла на благання Карлічека. Та не вистачало Каролінці повітря для виконання того наказу.

Сльози болю текли по розпухлому обличчю, і вона все сапала, сапала… Зося спробувала легенько притиснути живіт породіллі під грудьми й плавними рухами наче витискувала дитину. Згодом показалася голівка, і далі плід уже легенько виштовхнувся. Куховарка-повитуха вимила маля, загорнула в чисте простирадло, перехрестила його, уважно глянула… з жахом перехрестилася сама. Каролінка лежала, стікаючи кров’ю.

— Хто, хто там у мене… — поцікавилася з останніх сил.

— Дівчинка, дівчинка в тебе, Каролінко, — відповіла Зося, не наважуючись більше нічим зіпсувати святу мить новини материнства.

— Дівчинка… Бідолашна моя… — зі слабкою усмішкою прошепотіла Каролінка, і за мить її голова впала набік. Душа Каролінки відлетіла в кращий світ — туди, де немає знущань великих людей над маленькими… Туди, де поважають тебе просто за те, що ти людина. Хоч і маленька, та людина… До кімнати зайшла Анна Ельжбета; бридливим поглядом ковзнула по нерухомому закривавленому тілу ліліпутки, показно перехрестилась і підійшла глянути на немовля, що спало збоку. Маленьке червоне обличчя нагадувало зморщене печене яблуко.

— Хто то є? — холодно спитала пані.

— Дівчинка, ясновельможна пані, — зітхнула Зося.

Пані поморщилася: не любила дівчаток. Раптом дитя розплющило очі й осмисленим дорослим поглядом глянула прямо у вічі Потоцькій. Мороз пішов по шкірі Анни Ельжбети під тим осудливим поглядом, а ще… Потоцька інстинктивно затулила рот рукою, щоб не закричати: зіниці в малої стояли вертикально…

— Породження гріха… виплодок пекла… — гадюкою прошипіла Анна Ельжбета й кинулася до дверей — геть, подалі від цього… Та за мить пересилила себе, згадала настанови отця Ігнатія. — Візьмеш оце, — звернулася до Зосі й ткнула пальцем у згорточок із немовлям, — і віднесеш у монастир, до монахів. Мені її в палаці не треба. Що хочуть, хай те й роблять з… оцим.

Тихо вмивався слізьми в куточку Карлічек. Страшна безвихідь накрила його, і безглуздо було щось думати, робити, просити, сподіватися — одне слово, безвихідь…

Чим холоднішим і коротшим ставав день, тим щільніше закривалися двері людських душ. Усі спішили у звичне хатнє тепло, щоб там, удома, знуджено зайнятися якимись нібито важливими справами, хоча насправді всі просто перетягували дорогою життя свій час у майже піврічній надії на нове тепло й сонце. Наприкінці жовтня Анна Коморовська прийшла в кімнату до Гертруди.

— Хочу поговорити з тобою, доню… У тебе все гаразд? Як ти почуваєшся?

Гертруда кинула швидкий погляд на матір, відірвавшись від вишивки.

— Та ніби добре… А що таке, мамо?

Анна сіла навпроти доньки.

— Мушу дещо в тебе спитати… Ти мені пробач, якщо те запитання тебе образить… Та коли в тебе востаннє були місячні?

Гертруда зашарілася й, не піднімаючи голови, тихо сказала:

— Давно… Три місяці тому…

Мати довго щось думала, і нарешті вистрілом прозвучало нове запитання:

— У тебе було щось із паном Щенсним?

Гертруда мовчала, не підводячи голови, потім глянула на матір очима, повними сліз.

— Так… — прошепотіла…

Мати з відчаю обхопила голову руками.

— Боже мій… Як, як ти могла?.. Ти не знаєш, який то сором для всієї нашої родини, твоїх сестер і братів?! Навіщо ж ти то зробила, навіщо?.. — чекала відповіді на безглузде запитання. Гарячі сльози повільно текли по обличчю дівчини.

— Я… не знаю… Я кохаю його… Дуже, дуже кохаю.

— Палке кохання й санна дорога довго не тривають, дитино, — тихо приповідувала Анна. — А тепер буде й дитинка…

— Мамо, вибач мені… Я не знала, що від того бувають діти, — виправдовувалася Гертруда.