Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Та, до речі… чи не до речі, швидше… забув сказати, — зупинився біля дверей Щенсний. — Щось та східна сторона наша податки не заплатила… Там, де Витків, Полове — ні свинячого, ні рогівщини [27] Податок із великої рогатої худоби. . Та й пасічне ще за ними, — вичікувально дивився на батька.

Франц Салезій у задумі похитав головою.

— Заплатять. Пошлю туди Домбровського з гайдуками — нікуди не дінуться, заплатять.

— Може, краще нам із Сіраковським поїхати?

— Хочеш — їдь, — байдуже кинув старий Потоцький.

«Спрацювало, спрацювало…» — Щенсний був задоволений.

Наполовину голий сосново-дубовий ліс зустрів кристинопільських гостей мерзлякуватою тишею. Карета зі скрипом перекочувалася на вибоїнах, вимитих затяжними осінніми дощами. Жовто-коричневий килим опалого листя був далеким нагадуванням про ті щасливі й безтурботні дні літа — літа кохання Щенсного. Коли Станіслав дивився у вікно, йому починало видаватися все те напівправдивою, дуже далекою, аж до забуття, казкою. Продовження казки ризикувало плавно перейти в драму з більшою кількістю учасників, і Щенсного те дурне передчуття сильно гнітило. Кароль раз у раз кидав погляди на свого пана й товариша, та не наважувався порушити його думки.

— Щенсний, ти мене бачиш? Я тут, із тобою, — нарешті наважився матеріалізуватися перед товаришем. Потоцький стріпнув головою й сконцентрував розсіяний доти погляд.

— Так, Каролю. І я дуже радий, що ти тут зі мною. Одному важко все те витримати.

— То я так розумію, що нині буду на заручинах? Поїм, поп’ю, погуляю, поговорю, а ще й, може, потанцюю — повна попа, все на «по»…

— Ти то добре підмітив: повна по… — сумно погодився Щенсний.

— Ну а наміри в тебе щодо одруження які? Упевнений у тому, що збираєшся зробити?

— Та тверді в мене наміри, Каролю…

— То чого ти, пане-товаришу, такий смутний? Наміри в тебе тверді, як у молодого хлопа яйця, та й сам ти молодий хлоп, а нині ще й просто молодий… Тішся життям, друже! — вселяв упевненість у Щенсного Сіраковський.

— Ти знаєш, Каролю, мені б дуже не хотілося образити своїх батьків. Але, здається, інакше ніяк не вийде.

— Отут я тебе вже нічим не втішу, бо в тому й мене нехай би хтось утішив… Та так: шила в мішку не втаїш — коли-небудь усе це й вилізе. І рай ні для тебе, ні для мене точно в той день не буде світити, — посерйознішав Кароль.

— Я от усе думаю: а чи є якийсь інший вихід із цієї ситуації? І так, і сяк думаю й не бачу ніякого, окрім того, що вибрав. Не дали б мені з нею одружитися, і все тут. Ніби все для мене: і землі, і люди, і гроші — а я, я сам не належу собі… Просте рішення, яке зробить мене щасливим, придавлене купою того добра.

— А що ж ти хотів: усе має свою ціну. І ти не Бог, щоб робити, що заманеться.

— А хто я, Каролю? Та ж ніби створений за образом і подобою Бога. Чи в мене бог — багатство, а я — за його подобою?

— А ти сам як себе бачиш?

— Що ти маєш на увазі, Каролю?

— Я про те, що з милим, кажуть, і в хатці з лободи рай. От ти готовий бути з нею в хатці з лободи й зовсім без багатства?

Щенсний задумався.

— Щоб знати, потрібно спробувати. А я не знаю. Я ніколи не був, як оті дві голі жінки, пам’ятаєш, в одязі з плетеної трави. І не впевнений, що зміг би.

— Ну от ти й відповів, друже. Тож усе мусить бути так, а не інак, — завершив Кароль.

Сіро-брудне Сушно зустріло їх настороженою тишею. Зі змішаними почуттями переступав поріг дому Гертруди майбутній зять Коморовських: не було тієї радості, яка б підносила до небес, а навпаки — наче дві гирі висіли на ногах, а одна ще й обтяжувала серце. У великій кімнаті на нього вже чекали: зовсім холодно й сухо привітався Якуб, стримано всміхнулася Анна, лише Гертруда в красивому світлому платті світилася від радості й щастя. Вивчав молодого панича і отець Длужнєвський — він був посвячений у таємницю майбутнього одруження; трохи поодаль сидів незнайомий пан середнього віку.

— Знайомтеся: це Тадеуш Маньковський, адвокат і наш далекий родич, він допоміг нам в укладанні шлюбної угоди, — вніс ясність Якуб, і, зітхнувши, продовжив: — Маємо трохи зіпсутий тією таємничістю взагалі-то дуже святковий момент, що передує одруженню нашої найстаршої доньки, але вже як є… Ну, прошу вас до слова, пане Потоцький.

Станіслав Щенсний став на коліно перед Гертрудою.

— Панно мого серця, люба Гертрудо! Прошу вас отут, у присутності ваших батьків і свідків, стати моєю дружиною. На знак моїх намірів прийміть оцей перстень. — Юнак вийняв каблучку з неймовірно красивим синім каменем і, поцілувавши їй руку, поклав на долоню дівчини. Лиця присутніх посвітлішали.