Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Так, так, моя дівчинко. — Мати встала й обняла доньку, обціловувала гарненьке личко, і сльози, і біль обох змішувалися. Та Гертруді стало легше, набагато легше, бо материнська підтримка й прощення у важку годину для всіх дітей значать дуже багато.

— То й моя вина в тому є: потрібно було раніше з тобою про таке поговорити, та не сподівалася я, що ти так швидко закохаєшся… Ще й потай… Та ми витримаємо то… Добре, що хоч запропонував заміжжя… Хоча де він є?.. Не озивається поки що… Уже скоро й місяць буде від того листа. Хоч би з ним нічого не сталося… А то всяке буває. Не приведи, Господи, якоїсь біди, — шепотіла Анна над головою доньки. — Ми нікому, нікому з хатніх того не розкажемо, щоб тобі не було боляче. Нехай це буде наша з тобою таємниця.

— А тато… Ти татові не скажеш?

— Поки що ні, доню. Хоча він і чоловік, і має бути сильним — ні… Це буде заважкий удар для нього. З часом, у відповідний момент — вичекаймо.

— Дякую тобі, мамо. Мені полегшало на душі від твого слова. — Гертруда тримала материнські руки у своїх. — А можна, я в тебе теж тепер дещо спитаю? Як, як ти здогадалася?

— Доню моя люба, я вже вшосте вагітна… Та й погляд мій добре деякі речі бачить… Не хотіла я в те вірити, але ще й пані Марися підштовхнула своїми спостереженнями… Ось так воно. Тож скоро будемо одна одній допомагати: я буду няньчити і сина, і свого внука, а ти — братика й сина.

— Чи доньку й сестричку, — нарешті всміхнулася Гертруда.

Весь кінець вересня й початок жовтня Щенсний готувався до шлюбу: треба було подбати про пристойний подарунок для майбутньої дружини. Юнак знав перекази про те, що дарували багаті люди своїм дружинам після першої шлюбної ночі: король Сигізмунд ІІ Август віддав своїй дружині на ранок після ночі кохання чотири золоті ланцюжки, підвіски із золота, сапфірів, алмазів, перлів, рубінів і смарагдів, а ще чотири відрізи дорогих тканин на плаття. Чи дійсно такий вдячний був, чи давав компенсацію дружині за щось, чи намагався людське замінити золотим, а чи звичаю королівського дотримувався — невідомо, та дав багацько… Мати Станіславові теж не раз хвалилася, що батько обійшовся з нею не гірше за короля Сигізмунда… Щенсний зустрівся в Белзі з багатим вірменським купцем, і той приніс юнакові розкішну колекцію вишуканих прикрас і дорогоцінного каміння.

— От гляньте, шановний пане, на гранат — він гарантує палке кохання. Їх везуть із самісінької Індії… А ось тут рідкісний нефрит, він трапляється лише в Китаї, і його називають каменем імператорів… — Купець дуже хотів догодити багатому панові. Та Потоцький зупинив свій погляд на камінцях дивовижних синювато-голубих відтінків — вони нагадували йому блиск і колір очей Гертруди.

— Ось цей мені дуже до вподоби, — узяв до рук цейлонський волошково-синій сапфір.

— О-о-о, це вибір, гідний королів, — прицмокнув купець. — Він дійсно так і називається — «королівський сапфір». Дарує своєму власникові вірність і скромність, допомагає молитовному зосередженню. Це символ небесного купола, який висить над закоханими, він є талісманом молодят, приносить щастя в коханні й береже від злих язиків, притягує милість долі…

— Значить, це дійсно саме те, що мені потрібно, — зробив свій вибір юнак. — Ото виготовте мені з ним дівочу весільну каблучку.

— Добре, мій пане, добре. — Купець був задоволений вигідним замовленням.

— І ще одне: я б не хотів ніякого розголосу, — застеріг купця Щенсний, і той із розумінням захитав головою.

За два тижні вишукана обручка була готова, і Щенсний послав таємного гінця в Сушно.

— Дружинонько люба, іди-но сюди, маємо приємну новину, — гукав збуджений Якуб, тримаючи лист від Щенсного. Анна з Йозефом на руках поспішила до чоловіка. — Ну що, нарешті пан Потоцький подав голос — ходи, будемо читати, що тут є… Гертрудо, а ходи-но до нас… Та-а-ак… «Доброго дня, шановна родино пана Коморовського!» — Якуб підвів голову, підморгнув до доньки й продовжив читати: — «Маю приємність повідомити вам, що хочу заручитися з вашою донькою, панною Гертрудою. Та через певні обставини не хотів би розголосу про ту подію. Я написав до голови духовного суду католицької церкви в м. Хелм отця Мельхіора Кохановського прохання про звільнення від оголошення про заручини. Воно є з моїм гінцем. Якщо ви будете ласкаві пристати на ту пропозицію, то прошу підписатися під зверненням, і мій гінець якомога швидше доправить прохання за призначенням. Наступним кроком стануть наші заручини. Запевняю вас у великій повазі й обіцяю дотримати даного слова. З повагою пан Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький». — Якуб здивовано дивився то на жінок, то на листа: — Це… оце — що то таке?.. Та він що, якусь хвойду бере, чи що?.. Може, він ще й уночі вінчатися схоче? Та то є така образа, після якої варто в писок дати й на шаблях дуель зробити… Ні, так не буде… не буде того знущання з моєї доньки й мене… Де той засраний гінець, нех котиться до дідька в пекло… — рушив розлючений Коморовський до дверей.