Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— Та не переживай ти так, Анно, багатство — річ наживна. Якби не оте повстання проти Габсбургів, і ми б мали не менше, і титул графський нас би прикрашав. Розумію, що нас боляче Потоцька вколола… Та сама має стільки чеснот, як стара баба зубів. Що, думаєш, вона не знала, що вся та її мова нас принижує? Добре знала… Нічого, переживемо. Богу дякувати, що більше ні нам до них, ні їм до нас не прийдеться.

Лише щаслива Гертруда мовчала, хоча знала напевно: прийдеться, безумовно прийдеться — і Коморовським до Потоцьких, і Потоцьким до Коморовських… Нові спокійні мешканці почали заселятися в палаці мрій дівчини, лише в центрі уваги вже був не Щенсний, а маленький хлопчик, чимось схожий на братика Йозефа, але з гарними очима, як у татуся Потоцького…

Щенсний безсило опустився на диван у своїй кімнаті. У житті хлопець був незадоволений багатьма речами: надмірною опікою батьків, принизливим щомісячним звітом за кожну копійку, нав’язуванням Жозефіни в дружини. Він залишався маленьким хлопчиком, для якого свобода мислення, пересування, вибору друзів була як ласощі, які батьки закрили під замок і дозовано видають порціями, щоб не переїв, бува… Та, попри незадоволення, він звик до такої ситуації: навчився говорити те, що від нього хотіли почути, і знаходив компроміс між своїми бажаннями й бажаннями рідних. Та якщо його вольовий татусь був як річка — вільний у течії думок і справ, то молодий Потоцький став каналом-відводкою, який тече туди, куди скажуть, або й узагалі не тече: його думки трималися в руслі, прокладеному іншими, і погляд спрямовувався туди, куди скажуть інші… Може, він і сам не усвідомлював того, та, якби його випустили на свободу, був би, як та дика тварина, що довго прожила в неволі: постояв — постояв та й повернув би назад. То був той випадок, коли за свою свободу, своє щастя треба було боротися із самим собою. Та мозок Щенсного, який через особливості родинного виховання виробив унікальну здібність сидіти однією попою на двох стільцях, і далі працював у тому ж напрямку.

Сьогодні він дізнався, що стане батьком… Треба одружуватися, бо гріх дошлюбного перелюбу впаде на обох… Батьки… Батьки будуть проти… Не знав Щенсний, як має діяти далі… Як збирати податки, уже знав; як допомагати селянам під час скрути, навчився; як ладнати з іншовірцями, спостеріг, а от як зарадити собі й створити своє щастя — ні… І не дивно то було для Потоцького: той, хто не вільний у звичайних речах, ніколи не здатен розправити крила в любові. І навіть навпаки: вони, оті крила, що нерішуче теліпаються, стають заважкою ношею для буденного життя — їх легше позбутися, вирвати геть і, надівши звичний повідок, звично стогнати від звичних уже проблем… З важкими думками він ліг у ліжко. «Щось придумаю… Усе буде добре», — заспокоював сам себе й навіть в уяві відвертав очі від уважного погляду матері, яка там, у голові, підслуховувала й підглядала, а він — маленький хлопчик — не хотів зауважень і скандалів… Рятівне рішення прийшло зранку, його вийняв із чужого, вигаданого досвіду й підсунув великий захисник людського его — інстинкт самозбереження. Великодня вистава Метастазіо «Демофонт». Тімант і Діцея… Це ж зовсім як він і Гертруда… І їхній маленький син… А Жозефіна як царівна Креусе… Можна ж одружитися таємно, і ніхто, ніхто вже нічого не зробить. Тим більше, що буде син, внук — продовження роду Потоцьких. Основне — дотримати сувору таємницю майбутнього шлюбу. Треба бути стриманим і небагатослівним: нікому нічого, ні слова, щоб, не дай Бог, не дізналися батьки.

У понеділок, ближче до полудня, урочисто зазвучали сурми, вітаючи приїзд короля земель руських. Франц Салезій, незважаючи на довгий шлях, був у доброму настрої: видно, новини в Станіславові його потішили. Після обіду й купелі покликав до себе сина.

— Можемо порадіти, сину: і доля, і Матінка Божа повернули до Польщі свою прихильність. Ніби закінчився той командирський хаос, та й гроші мої допомогли — уже не відступають наші, як вівці. Від 10 вересня тримають оборону монастиря в Ясній Гурі з Казимиром Пулаським. Матінка Божа Ченстоховська добре кожному серцю напучування дала… Зоря свободи засіяє над Польщею… Тож скоро, скоро ми можемо бути на коні з тобою, сину…

— Що, ми приєднаємося зі своєю армією до них? — перепитав Щенсний.

— Ні-і-і, сину, ні. Занадто я вже старий і обережний став, щоб так швидко зі свого укриття виходити. Маю на увазі не того коня, а… сам розумієш, образно… Ще подивимося трохи, і як я вже буду впевнений у нашій перемозі, от тоді… А поки даю гроші…