Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріюмфі приступив до виконання свойого ганебного пляну – ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О.Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, виарештувано сотки провідних громадян з митрополитом Андреєм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало «визволення» галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколаєвич у своїм маніфесті, заявляючи: «Вам, народи Австрії і Угорщини – Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії…» Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів – почали своє «визвольне» діло. [55] [53] Maurice Paleologue. An Ambassadors Memoirs. London, 1923, том І, стор. 213, 214.

Один із провідних людей Росії, Меншиков – так писав тоді в газеті «Новоє Время»:

«Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Русска армія і русска влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основно продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, – вони всі повинні бути переловлені і усунені із русского суспільства». [56] [54] О.Лотоцький. «Сторінки минулого», частина третя. 1934, стор. 279.

Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.

Та все ж таки українська вільна думка, хоч загнана в підпілля, проявлялася в різній формі. Її носіями були ті українські громадські діячі, відомі добре зі своєї довголітньої громадської праці по обох боках воєнного фронту, які в невеликих гуртах, чи в підпільних організаціях плекали українську ідею, обмірковували сучасне положення українського народу і висловлювали свою думку про відношення українців до обох держав, що воюють на українських землях. І там, серед воєнної психози російського націоналізму, творилась власна українська політична думка, що була виразником українських інтересів в тій війні та творила публічну опінію політично свідомої частини українців в Росії.

І вона не могла бути інакша, як тільки та, що виросла із цілої традиції українського відродження, що виросла з ідейних основ першої політичної партії Наддніпрянщини – Революційної Української Партії, що її визнавали широкі кола тодішньої української молоді. І тому переважна більшість свідомих та активних українців у Росії, та все молодше покоління, в хвилі вибуху війни, – це були або державні сепаратисти, або «пораженці», які вважали розгром Росії за передумову волі України. Для прикладу та ясности образу, – наведемо голоси найкращих представників російських українців про їхнє становище до української справи напередодні і під час першої світової війни.

Один з найвизначніших українських громадсько-політичних діячів та активний учасник і ініціятор усіх важніших проявів українського культурного, наукового та політичного життя в Росії – Євген Чикаленко, висловив на початку війни 1914 року такий погляд про положення українського народу та його відношення до Росії:

«На нашу думку, Росія почала війну з Австрією, щоб захопити Галичину і здійснити своє історичне завдання «обєдінєніє под скиптром русскаво царя всєх вєтвєй русскаво народа». Про цю місію Росії разу-раз говорили головно всі російські націоналісти; їм ходило особливо про Галичину, вона була їм більмом в оці, бо в чужій державі вони не могли заборонити українського слова. Вони бачили, що Галичина є П'ємонтом України, де розвивається українська література, наука, яка підтримує надії і сподівання російських українців на ліпшу будучність.

Всі ми були певні, що побіда Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення… А.В.Ніковський і я рішуче стали на так звану «пораженчеську» позицію. Захоплення Львова російським військом зробило на нас гнітюче враження».