Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Оця основна думка маніфесту і проклямацій надає їм особливого історичного значення. З огляду на те, що загал українського суспільства в Австрії, з причини довголітнього льоялізму, непідготованости народних мас та неактуальности постуляту української державности – до світової війни бачив усе своє спасіння під опікою австрійської конституційної монархії, – то проголошення тепер самостійницької ідеї власних сил та власної української орієнтації віщувало великий зворот у політичній думці українського суспільства. Тут виразно стверджено, що тільки від самого українського народу, від діл і завзяття, а головно від його сил и залежить його майбутнє, воля України, Вільна Самостійна Україна. Сказано тут те саме, про що вже давно перед тим вчив нас Іван Франко, що нам як нації ніхто не поможе, і на нікого нам не треба надіятись, бо тільки те, що здобудемо власною працею та власними жертвами, буде нашим правдивим надбанням.

Зі становища тодішніх українських національних інтересів та української державної ідеї – в моменті вибуху світової війни було ясно, що весь український народ у своїм інтересі мусів рахувати на поміч Австрії, і тому повинен станути по стороні Осередніх Держав як союзник, щоб спільними силами розбити історичного ворога України – Росію. Тільки через розбиття чи послаблення Росії військами Центральних Держав було можливим відвернути загрозу завоювання москалями Галичини і визволити Україну. Та це льояльне відношення українського народу до Центральних Держав належить розглядати як відношення союзників, зв'язаних спільними інтересами боротьби проти спільного ворога. В справі нашого відношення до Австрії – широкі кола українського громадянства, передусім Січове Стрілецтво, молода генерація інтелігенції, жіноцтво та багато визначних діячів, вже на довго до війни мали свою окрему виразну самостійницьку думку (резолюції зборів жіноцтва в грудні 1912 р., журнал «Відгуки», резолюції загального студентського з'їзду в липні 1913 р., постанови з'їзду українського радикального студентства в жовтні 1913 р., [52] [50] Після реферату студ. Євгена Яворівського, на тему: «Самостійність України і наші домагання в межах Австрії» піднесено в дискусії, що ми не можемо безумовно всі свої пляни будувати на тому, що буде робити Австрія. Як наші дороги зійдуться, то не будемо відкидати подаваної нам допомоги. Повну волю і економічну рівність могтимемо осягнути аж тоді, коли будемо мати свою незалежну українську державу. Згідно з провідною думкою реферату і дискусії – ухвалено резолюцію, що говорить про: «конечність здобуття Самостійної України ,як державного організму, зложеного з усіх трьох частин української землі, що підлягають тепер Росії, Австрії і Угорщині». («Шляхи», Львів, 1. ХІ. 1913, чч. 8-9, стор. 103-104). організації Січових Стрільців і інші). Вони прийняли в основі доцільність участи українців по стороні Австрії на випадок її війни з Росією, – але виразно застерігались, що ми можемо бути союзниками Австрії тільки до того часу, доки наші дороги сходяться і доки цей союз є згідний з нашими національними інтересами та не суперечить нашій національній гідності й достоїнству.

Найкраще була вияснена тоді ця важлива, та зактуалізована з вибухом війни проблема нашого відношення до союзників, а в зв'язку з тим і питання ведення нашої визвольної боротьби власними силами – в офіційнім органі «Союзу Визволення України», в числі з місяця лютого 1915 р., де проаналізовано цю засадничу справу. Там м. інш. написано так:

«Не сміємо забувати, що чужа поміч не звільняє нас від обов'язку числити на самих себе, не лишень в першій мірі, але уважати власні сили наші виключно певною, постійною та незмінливою підставою успіху… Сподіватися, що могучі союзники схотять і могтимуть зостатися на все союзниками в нашій боротьбі тому, що є ними нині, – значить будувати на пливаючій бистро ріці, як на твердім непорушнім грунті…

Наше значення як міждержавного чинника залежить прямо та безпосередно саме від власної нашої сили…

Лише коли будемо сильні самі, могтимемо сподіватись помочі від других. Бо народам не дає ніхто помочі, як дається з милосердя милостиню жебракові, – а помічну руку подається народові, який сам проявить свою силу і тим докаже рацію свого жипя, своїх стремлінь та домагань. Так отже чужа поміч збільшує наші сили, але не зменшує обов'язку творити та розвивати наші власні сили». [53] [51] «ВСВУ», ч. 9-10. Відень, лютий 1915. Стаття: «Перед новими завданнями», стор. 6.