Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

А коли на весну 1915 року війська Центральних Держав викинули москалів із цілої майже Галичини і великої частини Полісся і Волині – Є. Чикаленко так пише: «В Києві українці трохи підбадьорились, сподіваючись, що на весну в Київ прийдуть німці і висловлювались за те, що українцям не треба нікуди втікати». [57] [55] Євген Чикаленко. «Щоденник» (1907-1917). Львів, 1931, сторінки: 448,453,484.

Другий визначний громадсько-політичний діяч, член Товариства Українських Поступовців, відомий український історик, Дмитро Дорошенко, – так оповідає про настрої російських українців на початку війни:

«Настрій серед київських українців був дуже пригнічений. Усі сподівались як найгіршого лиха від цієї війни, якщо вона йтиме успішно для москалів. Одчай і розпач брали людей, коли думалось, що оті кайдани на українське життя куються українськими руками, поливаються українською кров'ю. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим «підйомом». Одна з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити осередок українського національного руху. Коли дійшла до нас вістка про yпадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грома. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив, не їв од тяжкого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших галицьких земляків обхопило нас». [58] [56] Д.Дорошенко. «Мої спомини про недавне минуле», частина 1. Львів, 1923, стор. 14.

Видатний український письменник та революціонер, Володимир Винниченко, що в підпіллі прожив всю війну в Росії, так представляє положення та почування українського народу в тій війні:

«Ми почували себе чужими, ворожими цій проклятій «тюрмі народів». Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаруватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської шибениці.

Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й усередині? Ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підпіллях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах, і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас і дасть нам хоч трохи дихиути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний «застєнок» усякої волі і права». [59] [57] В.Винниченко. «Відродження нації», частина І. Київ-Відень, 1920, стор. 37,38.

Також Сергій Єфремов, один з найвизначніших українських діячів того часу, приблизно подібно змальовує настрої свідомих українців під час війни. Він писав:

«Нам українцям російська державність завжди була чужа й ворожа своєю політикою щодо нашого Рідного Краю. Вона замірялась просто викреслити українців з-поміж живих націй… Така Росія, якою вона була до революції, не викликала в нас, свідомих синів нашого народу, ніякої симпатії й прихильности. Ми спільно могли полишити її на власну долю й ручкою не ворухнути, щоб здержати її на краю безодні…» [60] [58] Дивись: «Нова Рада», Київ, 16 травня 1917, ч. 29. Цит. за ВСВУ, з 25 листопада 1917, стор.756.

Крім повищої негації російського імперіялізму, – Володимир Винниченко, єдиний із політичних діячів, що жили в Росії, розгортає під час війни позитивну ідею української орієнтації, ідею власної сили. Він так пише тоді:

«Наша історія вчить нас: не треба ні на кого крім себе покладати жадних надій, не треба довіряти долі нації в руки тих, хто потім продасть її за право влади і панування над нею самою. І ще вчить історія, що здатність до життя нашого народу та його спроможність опору в боротьбі за існувания такі великі, що можуть усе витримати.

Ми все будемо забавкою в руках чужих, якщо не матимемо підпори в собі самих. І тому: одинока правильна орієнтація для нас, я повторюю – українська. Не невтральна, ні, не політика пасивного вичікування й безсилля, а орієнтація українська, активна, діяльна, буlуюча, організуюча.

Ми не маємо ніякої потреби надіятися на те, що «за нас правда святая». Ми не потребуємо ніякої справедливости. За нас історія, закони життя та ми самі. Наше національне життя можуть менше або більше затримати на шляху розвою, але спинити не можуть уже жадні сили. Ми виходимо з сирости, з землі, з лона нашої нації, знову вертаємося до неї й знову виходимо. І в тім наша сила». [61] [59] В.Винниченко. «В чем наша сила?», журнал «Украинская Жизнь». Москва, липень 1915 р.