Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Як близькі ці думки до науки Івана Франка та до поглядів, висловлених Головною Українською Радою та Союзом Визволення України на західньому боці воєнного фронту, майже в тім самім часі!

Не політика пасивного вичікування, а активна орієнтація на власні сили українські й гаряче бажання поразки Росії, – були тим здоровим голосом українського духа, що лунав у хвилині вибуху першої світової війни із уст найкращих представників української нації.

Відома заява льояльности «Украинской Жизни» супроти російської держави, проголошена іменем російських українців в Москві в серпні 1914 р., не була вірним і свобідним висловом поглядів свідомого українського громадянства в Росії. Був це помилковий політичний акт одної групи осіб, яка, побоюючись, що російський уряд знищить зовсім український рух, та діючи під примусом і тиском тяжкої патріотично-воєнної психози, – думала своєю вірнопідданчою заявою для «спільної батьківщини» – Росії, рятувати громадсько-політичну позицію українців. Одначе, як належало сподіватись, вона своєї мети не осягнула, бо російський уряд не звернув ніякої уваги на цю льояльну деклярацію. Її автори і однодумці, уже кілька місяців після її проголошення, пізнали свою помилку та зайняли вороже, «пораженчеське» становище до російського імперіялізму.

Визначний український діяч, Петро Стебницький, що належав до однодумців згаданої деклярації, вияснює цю зміну в думках і настроях льояльних українців в Росії, в той спосіб:

«Виявлевий в Галичині свідомий вандалізм російських властей до української культури, розкрив очі українському громадянству на дійсні завдання російської політики. Потрясаючі враження галицьких подій зробили крутий перелім у настрою навіть таких українців, які давно затратили національну свідомість, тісно злившися із російськими громадянськими колами. В українськім громадянстві різко зміцніли пораженчеські течії. Стало ясно, що перемога Росії несе з собою українцям не свободу, а перемогу реакції і продовження давньої політики насильства й безправства». [62] [60] П.Стебннцький. Украина й Украинци. Петроград, 1917, стор. 42-43. За В.Дорошенком. ВСВУ, з 25 листопада 1917, ч. 178.

Не зважаючи на суворий режим воєнного часу, – існували від початку війни і розвивали свою дуже живу підпільну революційну акцію досить численні українські соціялістичні студентські революційні організації в різних містах України – в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Миргороді та інших містах, як також у Петрограді і в Москві. Вони видавали підпільну газету «Боротьба» та цілий ряд брошур протиросійського змісту і противоєнних проклямацій, в яких містились також передруки із видань Союзу Визволення України, [63] [61] Осип Гермайзе. Матеріяли до історії українського руху за світової війни. «Український Археографічний 3бірник», том перший. Київ, 1926, стор. 271-354. що мав свої осередки на Україні та утримував з ними зв'язок через воєнний фронт або невтральні держави. [64] [62] Діяльність «Союзу Визволення України» здобула собі поважні симпатії на Україні. В квітні 1915 р. відбулася в Києві нарада діячів українських соціялістичних організацій, яка вповні одобрила діяльність і політичну позицію СВУ та її самостійницьку плятформу. Представннк цієї групи діячів Євген Голицинський двічі виїздив нелегально за кордон в 1915 і 1916 рр., та нав'язав особистий контакт з президією СВУ. Справу нелегального переїзду Є.Голицинського за кордон, організував особисто д-р Лев Ганкевич, перебуваючи тоді в Софії, як представник СВУ. Ці організації енергійно поширювали та популяризували противоєнні кличі та гасло самостійности України. Їх слідила російська жандармерія і деякі члени були арештовані та засуджені.

Діяльну участь у цих організаціях приймали, згадувані уже вище учасники передвоєнного стрілецького руху, вислані ще до війни зі Львова на Східню Україну для революційної роботи – В.Семець, Ю.Охримович та І.Лизанівський. Зокрема Ю.Охримович виїздив до різних таємних студентських громад із доповідями на політичні теми. [65] [63] Юліян Охримович. Розвиток української національно-політичної думки. Львів, 1922, стор.ІХ, Х.

Ми бачимо отже, що гарячим бажанням усього свідомого українства по обох боках воєнного фронту, був розгром Росії Центральними Державами, і вслід за тим тверде переконання, що тільки поразка Росії послужить до нашого визволення та здобуття волі Україні.