Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Коли УСС по австрійсьюм боці бойового фронту станули всею душею по боці Києва, то для УСС в російськім полоні відкрились широкі можливості віддати себе безпосередньо на службу українській революції, для праці над розбудовою української державности та для оборони її незалежности.

Полонені Українські Січові Стрільці та під їх впливом полонені старшини і вояки українці австрійської армії, усвідомили собі тепер свої обов'язки супроти України. Вони почули себе вже не в уяві, а таки в дійсності громадянами відновленої української держави. Щоб здійснити цю все живу ідею національної соборности, що присвічувала їм ще від передвоєнного періоду стрілецької організації, вони мріяли вже навіть про свою активну участь в офензиві української революційної армії на Галичину, щоб визволити її з-під австро-польського панування та з'єднати з Україною. А треба пам'ятати, що був це час, коли Центральні Держави ще сильно стояли на своїх воєнних фронтах і ніхто ще не передбачав розвалу Австрії. Це була в тому часі глибоко революційна ідея.

Не всі за нею пішли. Навпаки багато полонених українців вважали за доцільне бути далі вірними громадянами Австрії. Тих старшин УСС, що вирішили станути в ряди нової української армії, вони вважали «державними зрадниками». За це велася тоді завзята ідеологічна боротьба в таборах полонених. Крім страху перед воєнним судом, головним аргументом австрійських льоялістів було твердження, що, виступивши проти Австрії, втратимо всі дотеперішні національно-культурні здобутки в Галичині і Буковині. Так отже навіть у таборах полонених, серед радісного гомону революції, коли візія власної, незалежної держави ставала вже дійсністю, прийшлось Українським Січовим Стрільцям знову звести засадничу боротьбу за правильну лінію української політичної думки. Полонені УСС та їхні однодумці із бувших австрійських вояків і старшин, прислухаючись до далекого золотого гомону над Дніпром, двигнулись тепер до найбільшого в їх воєнній історії маршу, через тисячі верстов, щоб станути на службу визволеній батьківщині, в рядах українського війська. І як вліті 1914 року їх метою був княжий город Львів, звідки вони вирушили в бій за Україну, то тепер після трьох років кривавої війни, восени 1917 року, вони прямували до вимріяного, золотоверхого Києва, щоб віддати всі свої сили на оборону здобутої волі. І з тою самою стрілецькою піснею на устах вони їхали до Києва. З невмирущою піснею про червону калину. Перша частина цього стрілецького бойового маршу про визволення братів українців з московських кайдан, перед трьома роками у Львові мала ще в собі глибоку ударну силу, як безпосередній бойовий клич. Тепер, коли розвалилася царська Росія, а український народ ставав вільним, перед борцями за стрілецьку ідею остало нездійснене ще друге гасло цієї стрілецької пісні: «розвеселити Україну!» Це значить: забезпечити Україні щасливе життя, закріпити її силу, завести лад і порядок, зорганізувати власну сильну армію. Їм ніщо не стояло на перешкоді, щоб вернутись до свойого рідного села, до свойого міста, до своїх близьких і рідних та після кількалітнього полону відпочити заслужено по трудах. Їх не манила приємність повороту до своєї провінції. Бо вони вже від гімназійних років виховані в своїх таємних організаціях, в ідейній школі передвоєнного стрілецького руху та під час кривавого бойового шляху від Карпат до Поділля, виросли ідейно. Вони були твердо переконані, що їхня батьківщина, це не тільки та частина української землі, на території якої вони народились. Вони однаково любили всю ту землю, де жив один український народ.

З великими надіями, з гарячим бажанням якнайскоріше станути після довгої мандрівки на старовинній київській землі, минали бувші полонені УСС та їх однодумці московсько-український кордон. А станувши своїми ногами на українській землі, оповідає учасник, вони цілувалися в почутті безмежної радости, що вперше в своєму житті вступили в пороги обітованої землі, вільної України. [170] [167] Роман Сушко. Січові Стрільці за Центральної Ради, Кал. Червоної Калини на рік 1928, ст. 10.

Після кількох тижнів першого революційного захоплення, коли минули святочні дні маніфестацій та промов, коли вільний народ уже достаточно виявив стихійну радість із свойого визволення, настали сірі будні, щоденна праця над розбудовою нового життя. Перед Українською Центральною Радою були поважні труднощі та перешкоди на шляху до організації власної держави.