Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Зараз, при перших кроках самостійної української політичної праці, показалось, що нова російська демократична влада не співчуває із домаганнями українського народу, що вона не має охоти зрікатись своєї опіки над Україною та веде політику «старшого брата», правда, вже не під кличем «собиранія русских земель», а для збереження «єдиного революційного фронту». Почалась затяжна боротьба між Українською Центральною Радою і російським Тимчасовим Урядом. Побіч української влади урядував в Києві представник Петрограду та пильно слідкував, щоб удержати Україну при спільнім «котьолку». Найбільше боялись нові російські централісти самостійної, української національної армії. Тому забороняли військові з'їзди та розгромили перший український Богданівський полк, який їхав на фронт.

Щойно тепер показались страшні наслідки панування на Україні царської Росії. Обезсилена та зруйнована довголітньою московською неволею, Україна не мала своєї провідної верстви. Міста обмосковщено. Не було власного свідомого адміністраційного апарату. Брак потрібного опертя в масах, які продемонстрували стихійно на початку революції свої національні почування, але не освідомлені національно та не виховані політично, не були тою конструктивною силою, потрібною для державного будівництва. З тяжкими зусиллями прийшлось Українській Центральній Раді переборювати усі ці труднощі.

Коли в Росії прийшли до влади большевики, які своїм впливом захопили значні кола вояцтва і повели серед війська завзяту пропаганду проти української влади, вживаючи демагогічних кличів, тоді наступило значне ослаблення авторитету і сили Української Центральної Ради. Серед зукраїнізованих військових частин почала ширитись анархія. Виконна влада держави та її збройне рам'я – армія, недомагали сильно. Україна мала неборонені кордони. Українська влада не виявила достаточної енергії для створення хоч невеликої, але свідомої і боєздатної армії. Це було велике занедбання УЦРади. Та що найгірше, внутрі краю почались бунти і збройні виступи проти української влади збольшевичених українських військових частин, які гордились навіть іменами українських гетьманів.

Серед цієї загальної ситуації на Україні, полонені старшини і стрільці, що прибули сюди із таборів полонених, застали в листопаді 1917 року в Києві великий гурт галицьких і буковинських українців, які вже від кількох місяців брали активну участь у державному житті України, працюючи в різних урядових установах на технічно-організаційних посадах. Вони були зорганізовані у «Галицько-Буковинськім Комітеті».

Вже в липні 1917 року зродилась тут ідея створити окрему галицьку військову частину, якої завданням мало б бути: вишколення зразкової бойової формації, охорона Української Центральної Ради, збройна боротьба за відбиття Галичини і Буковини від Австрії та об'єднання з Україною. Однак двомісячні заходи «Галицько-Буковинського Комітету» в справі отримання дозволу на організацію такої військової частини, були без успіху через надто великі ще впливи в Києві російського Тимчасового Уряду.

При кінці жовтня 1917 року відбулось у Києві велике віче галичан, буковинців і закарпатських українців, щоб запротестувати проти дволичної політики Австрії супроти українців, а зокрема проти згадуваного вже вище цісарського акту з листопада 1916 року, що підготовляв передачу Східньої Галичини полякам. Учасники віча прийняли з великим одушевленням резолюцію про негайну потребу зорганізування галицької військової частини для боротьби проти Австрії, за визволення українських земель з-під австро-польського панування.

Щойно в половині листопада 1917 року, після упадку Тимчасового Уряду в Петербурзі, отримано дозвіл на формування галицької військової частини.

13 листопада 1917 року появилася в українській пресі, в Києві та інших містах України відозва «Тимчасової Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців», яка закликала добровольців ставати в ряди військової формації, якій надано назву «Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців». В тій відозві говорилося:

»… Ми галицькі, буковинські і угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час, почуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти як найдіяльнішу участь в творенні нового ладу на Україні і в закріпленні тих всіх свобод, які виборов собі український народ.