Улас Самчук - Темнота

— Ну, вже сідай, ну, вже сідай! Чорт з ними, з тими будівничими. Зараз буде вечеря.

— Я вже вечеряв, давай пару пляшок вина… Я дві ночі не спав, на Воркуті мене мало не скрутило, половина людей лежить, ніяких свіжих харчів, а все тому, що барж не маємо…

Людмила вийшла, і він звернувся до Андрія:

— Уяви з тією картоплею: від сухої цинга. Щоб достати з центральних областей свіжої, вона мусить пройти чотири тисячі кілометрів. Йде до Архангельська. Там перевантажують на кораблі. Йде до Нар'ям-Мару. Тут перевантажують на великі баржі. Йде до Уси. Знов перевантажують на малі баржі. Все кругом голодне, картопля не каміння, з кожним перевантаженням вона розтає, мов лід на сонці. У трюмах духота — гниє. На баржах дощ, сніг, мороз. До Уси доходить звичайно в початку жовтня, а вже в середині жовтня Уса замерзає, тягнуть гужем через кригу, а то й просто закопують в землю і чекають весни. І поки вона таким робом дійде на місце призначення, з тисячі тонн лишається чотири-п'ять. А кошти такі: франко Архангельськ — 250,000. Перевіз морем 20,000. Перевіз ріками 30,000. Перевантаження і все інше 50,000. От тобі і картопля, сімдесят рублів кілограм. Такої і Форд не їв би.

А везти треба, бо цинга повальна. Зимою хворих тягнемо до лікарні, а літом знову на човни. Доставимо їх до Адзьви — кілька кілометрів південніше полярного круга, підгодуємо свіжим молоком та сирою картоплею, стане на ноги, не валиться від вітру і знову на човни. А поки доїде на Воркуту — знов цинга, знов Адзьва, знов молоко… А в Москві знай лише — давай та давай. І ніякий чорт не дбає, як і що давай… Тут же самий раб! Ніякої свобідної ініціятиви. Коли американці освоювали Аляску — пустили людей на золото і рачки лізли. І тут золото, і тут багатство, але кому вони потрібні? Людей нема, коштів нема, одягу нема, свободи нема. Що вб'єш то в'їдеш. Я сам шукаю, приватно міняю, купую за власні гроші, але ж це прірва. Я б тих усіх балванів усього світу загнав сюди і казав: тягни ті баржі! Насолоджуйся своїм соціялізмом! Знаєш, чорт бери, скільки наш робітник на Воркуті за полярним кругом дістає, наприклад, м'яса? Тисячу вісімсот грамів на місяць! На місяць! Братику! І теоретично! А практично сімсот-вісімсот грамів, і таким робітником кажуть діставати топливо з-під землі на глибині сотні метрів. Нагрієшся. Наша Воркута дає десяту частину норми, а решта «туфта», розуміється «виконуємо й перевиконуємо». Але в цілому Сибіру, на всій нашій півночі у мене найкраще поставлено справу, і я це можу доказати цифрами, чорним по білому, інакше мене тут не тримали б, інакше мене зжерли б протягом одної секунди, не вважаючи на всі мої ордени…

Входить Людмила, і запрошує до їдальні.

— Якої там їдальні, давай все сюди, тут більше місця, — каже Іван. — Геть з паперами! — І на ґранітовому столі пляшка кахетинського, три склянки і купа закуски. Іван випиває першу одним духом і тільки за другою пригадав, що треба «за здоров'я», підняв другу і каже до Людмили: — Що? Показала йому наш балаган? Хай знає. Книгу хай напише, але не ту медову про сталінських лавреатів, а книгу! Де пульсувала б кров! Де піт і кров! — Іван випив. Людмила і Андрій також випили. — А ти цвітеш, — звернувся до Людмили. — Бачив, Андрюхо? Не закохайся тільки. А ти, Людмило, не дуже до того наркома. Пригадуєш, як він співав?

— І дістав в морду, — каже Людмила.

— В морду, в морду! А в темну кімнату все таки бігала.

— А хто то Ястребову, як курку здохлу, таскав за лапи!

— Давай, жінко, помиримся, бо я тебе давно не бачив, бери склянку, як подумаю про гнилу картоплю… Пий! Андрію — пий! Пригадай хутір і пий! Пий і плач, чорт бери! Бувало, Людмилонько, у нас на хуторі, як заспівають оце в маю соловеєчки, ех та як заспівають! А, бувало, пили ми здорово. Де то наш Васильович обертається?

— Помер, — каже Андрій.

— Ну, знаєш! А все таки жаль старого, і дзвони не задзвонили, і труби не затрубили, все одно! А пам'ятаю, як 1914 року я вперше обстріляв батареєю німецьку бойову лінію під Августовом, був капітаном його імператорської величности, а тепер шкури з людей деру і шию кожух чортові, але все таки я дещо при тому зробив, що там хуторські солов'ї. У нашій тайзі я казав ондатра розвести і тоді не з людей, а з ондатрів будемо дерти шкури. Браво! І єнота усурійського розведемо в колгоспі ім. Дзержинського, ім. Менджинського, ім. Ягоди… Буде нам пригода, добрая нагода, жизнь розбить в три года! Ха-ха-ха! Що ж, Андрію, не поет я? Людмило! Цілуй! І Андрія цілуй! Він мій брат! Він моя кров! — Людмила кинулась Іванові на шию і обгорнулась, як хмелина. А потім кинулась так само на Андрія. А тоді ще підлили вина і випили всі троє, а тоді Людмила почала танець на килимі і співала ситим контральтом: