Улас Самчук - Темнота

Але ось дійсно стук у двері, і вона дійсно входить. Переодягнута по-домашньому, в попелястій піжамі, втомлена, якась матова… І вона дійсно лягає горілиць на канапі.

— Ху! Зморилася! Ну, як тут? Не скучав? Дай цигарку… А Івана все нема. Воркута. Сто двадцять тисяч тонн вугілля. Шутка сказати. І мусить все те вивезти, і до кінця літа, і по несудоходній річці… А! Зрештою… Розказуй щось, Андрію, але щось легке — втомилася, набридли всі ті проблеми… Щось про любов. Я ж все таки жінка, хоча все життя займаюся нежіночими справами і зовсім не знаю, що таке залицянки, любов, ревнощі… І тепер іноді думаю: чи не глупо отак усе життя віддати чорт зна на що. Уяви, колись мені здавалось, що любов це щось гідне презирства… Забула, що це один з головних чинників усього життя. Повірила, знаєш, нашій шановній Колонтай, що це звичайна собі «функція», як у бика з коровою. Фу! Фу! Навіть гидко згадувати! До чого ми в тому запалі революції дійсно дійшли. До якогось маніяцтва. Але дідько бери! Думаю, що буде ще гірше… Одного разу хотілось мені закохатись. Просто закохатись і все. Це було в Берліні. Розкіш, рух, життя… Міняла любовників, мов рукавички, а тут з наших ні одного мужчини… Ідейники, інваліди, педерасти, ґепеушники… Така нікчемність, що хотілось кричати… Так з мого кохання і нічого не вийшло, і як розберуся, то я ще по суті, по-справжньому, не кохала, не було томлення, ані зідхань таємних, ані безсонних ночей при сяйві місяця і взагалі ніякої, ніякої романтики — чорт зна що! Іван — перша моя «маленька любов», але Іван кінь. Як він жорстоко зчерствів, коли б ти побачив його зблизька. На ньому не шкура, а панцер крокодила. Але хочу щось про ваш хутір «Тіха українская ноч!», «Чуден Днепр прі тіхой паґодє», ну? Ну? Чи Гоголь казав правду, чи Іван і тоді був таким? Ах, до дідька! Пригадала один епізод, щось як натяк на кохання, була ще такою дівицею, років чотирнадцяти… Іван! — враз викрикнула і схопилася. Знадвору дійсно чути було раптовий гуркіт мотору і брязкіт металю по камені, а коли Андрій вийшов до вестибюлю, він лише бачив, що Людмила висіла на шиї здоровенного чоловіка в забалочених чоботях і в брудному, як у шмаровоза, комбінезоні з великим і тяжким мішком у руці. Іван незграбно намагався від неї звільнитись.

— Завтра! Завтра! Так, завтра, Міхеєв! — кричав до когось, а голос хриплий, ніби з перепою і ступав він широкими кроками просто до книгозбірні, з грюкотом кинув мішок у куток і одразу почав: — Вони, шкури, не вірять, що там нафта, а я їм, дияволам, докажу, що там море, океан нафти. Дурак Григор'їв твердить, що то лише підшкурні залишки… Пробуравили чорти кляті вісімсот метрів і хочуть девонської нафти. Ми, каже, півтора мільйона всадили! Ідіоти, кажу! Не півтора, а десять потрібно. В глибині тисяча вісімсот метрів океан пального, а він мені півтора мільйона. Я так і написав Москві: за наявність девонської нафти ручаю головою! Ви, каже, три чверті року буравите, дали двадцять пудів, а мало бути двадцять тисяч тонн, а я йому: наперед треба тайгу зламати, дурню ти набитий, а тепер коли заб'є в нас сотня фонтанів, тоді будеш крякати.

— А як же батько? — втручається Людмила.

— Твій батько бита матня! — кричить Іван. — Він раз соб, раз цабе — дурак, вагалко. Я йому сказав: Ворман! Або, або! Але за мною Сталін… І Ягода… А Григор'єва пошлю на Щугорку. Уяви, видумали: Уса не судоходна. Зміряли — три метри. Це, каже, весна. А я їм: от вичерпаємо мілини і у мене по Усі підуть морські катери, давай лише тоннаж. У мене тридцять тисяч тонн баржів — курям на сміх, коли треба триста тисяч. На Усі збудуємо дві греблі, піднімем її на три метри, дамо туди гідростанцію, закладаємо дві нові корабельні… Ягода плаче — сил нема, у мене, каже, не один Ухт-Печорськ, у мене весь Сибір, а я йому: мене твій Сибір не цікавить, мені потрібно півмільйона робсили і подавай її сюди. Теж мені будівничі — єрунда, бабраються, як кури в пометі і думають — будують. Ні, ні! Нафта мусить бути, нафта є, ми її виженем!.. Певно, теж мені робота. Що вб'єш, то в'їдеш, ні крихти власної ініціятиви, мільйони пасивностей. Тут тобі сам Сатана роги зламає. У мене сто тисяч людей, а двоє-троє працюють, а урки кричать: батя! Зачєм пачкаться. Више задніци нє падимішся…

Іван стояв перед ґранітовим столом, його тяжкий, брудний кулак глухо постукував об камінь, ніби перед ним не Людмила і Андрій, а всі ті його «будівничі», його внутрішній мотор діє далі, він творить далі, його обличчя подібне на шкуру вудженої шинки, на голові капюшон з окулярами, що здається приріс до його лоба. Людмила слухає, захоплюється, переживає, зриває капюшон, цілує міцно в уста, щоки, рівняє злипле на войлок волосся.