Улас Самчук - Темнота

І коли ті поїли молоко, сир, масло, хліб — обоє встали, поклали три рази хрест на себе і промовили:

— Дякуємо, Господи, що ти нас наситив… — Олексіївна враз просіяла, ніби на неї раптом упав гострий соняшний промінь і лагідно промовила:

— Так! Так, роде чоловічеський! Господу, Господу! Не людям! Він нас сотворив. Він нас кормить і поїть! І йому дякуй, бідна людино!

І після того вона стала лагіднішою. Людмила спитала, де є той професор, якого вона сюди послала.

— Професор? — знов сердито озвалась вона. — Там при телицях. — Андрій з Людмилою лишили її і вийшли.

— Що сіє значить? — запитав Андрій, — і що за трагічна особа?

— Княгиня, — шепнула Людмила. — Госпожа Вяземськая. Древнього роду гордий нащадок…

— То Виноградов тут? — питає далі Андрій.

— Зараз побачиш, якщо дома… — Виноградов був дома, поїв телят, був зовсім змінений, зовсім білий, стрижений, дебелий, сухий і так само в брудній, подраній фуфайці і валянках, як і всі. Андрія не пізнав. Людмилу привітав байдуже, а коли та сказала, що це ж молодший Мороз, старий отетерів.

— Андрій Григорович? Як? Теж? — і в голосі відчувся острах. Андрій обняв старого, притиснув до себе, робив це мовчки, ніби боявся слова.

— Ні, я лиш гість, Володимире Володимировичу…

— І слава Богу… Так заходьте хіба… У мене тут буда, — і показав вхід просто з телятника. В самому телятнику було чисто, просторо… Старий повів гостей до свого мешкання, — квадратова комірка з маленьким віконцем під стелею, кроків три в промірі, нари з дощок, на нарах солома, столик і кусень обрізка колоди… І скрізь розкладено рослини всякі, різних форм і виглядів, а на столі купа брудного, сірого паперу і пляшечка з чорнилом і ручка з кусника тріски… Просив гостей сідати, та не було на чому.

— Ну, як вам тут? — питала Людмила.

— Ах, Людмило Карлівно, все було б, як було б, але та страшна Вяземская. Я вже думав назад до бараку відсталих проситися. Суцільний жах. Та це ж тиран, яких не знайдеш… Представте, що вона з нами робить: вона служить північні богослужби у себе і змушує нас вставати, йти до неї і молитись. Телята для неї також божество. Заставляє мене їх мити щодня, а от що ми два роки білизни не міняли — нічого. Сама ходить місяцями немитою… Одним словом жорстокий деспот, що визнає тільки те, що відповідає її особистому вподобанню.

— Алеж, професоре! Я думала — тут молоко, тут природа, — каже Людмила.

— Розумію, дякую, але… ну, не можна. Тут її всі проклинають. Я думав, було, зайнятись селекцією деяких сортів збіжжя для цих країв. Куди там! Телята. Я хотів, було, перевести деякі спостереження над процесом зростання рослин в цих широтах під впливом соняшного проміння першого весняного періоду, — де там, — телята! Тут трапляються чудові, рідкісні екземпляри, так званої, льодовикової фльори — не до них, — телята. І головне, страшенно цікаво прослідкувати вплив ґрунтів на процентовість тяжких металів в організмах рослин. Вже давно доказано, що ґрунт дуже впливає на кількість тяжких металів — заліза, марганцю, нікеля, кобальта в рослинах, але нам було б винятково цікаво прослідкувати саме дану фльору, особливо у зв'язку з гірничо-промисловим характером цих ґрунтів. Це в свою чергу значно полегшило б пошукувальні ознаки місць походження металів і копалин взагалі… Це дуже цікаво, так, наприклад, вивітрювання гірських пород, мінералів і рудних місць походжень, збагачених тими чи іншими хемічними елементами дуже сприяють розсіванню тих елементів в біосфері. В результаті витворились ареали розсівання хемічних елементів — біогеохемічні провінції. Ґрунт і рослинність… — і професор почав довгу, цікаву лекцію на цю тему. Сипав без перерви «едафічна фльора», якісь «галофіти», якісь «тласпі калямінаре», що мають тринадцять відсотків окису, якісь «літотамніум рамульозум» і інші, і інше, цілі формули мінералів рослин. І він зовсім забув, що гості його стоять, що вони не для цього сюди прийшли; він захопився, очі його загорілись, він напевне уявив, що перед ним авдиторія, студенти, науковці, відкрив свою душу, розпустив фантазію, розгорнув знання. А Андрій і Людмила не перебивали його, слухали це, як музику, високі тони душі бриніли в тих словах, сяйво било з поморщеного чола цієї людини. Але раптом старий сам отямився, засоромився сам себе, почав вибачатись… — Ах, вибачайте… Ну, от бачите. Здурів на старість. Але як, але як… Як і де вас посадити? — заметушився старий.

— Володимире Володимировичу! Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — казав Андрій. — Ми зараз і так відходимо, я хотів лише запитати вас таке нескромне питання, ви мені, розуміється, вибачте, я хотів запитати — за віщо вас заслали сюди?