Улас Самчук - Темнота

Андрій не вірить в це життя, воно, на його думку, безцільне, безперспективне. Він майже знає, що всі ці ґрандіозні жертви ніколи не будуть виправдані. Почуває себе в цьому середовищі по-дурному, відчуває свою відрубність і вищість, не може захопитися цією дикою грою і робить усе це лише тому, щоб заховати голе життя з надією, що може це одного разу скінчиться і почнеться життя справжнє і нормальне. Але що його при тому найбільше бентежить, це своєрідний психологічний парадокс: переважаюча, величезна більшість його співгромадян дивиться на ці справи так, як і він сам, але разом з тим, та ж сама більшість по-своєму консолідується із своїми операторами. І не лише вдавано, зовнішньо, як Андрій, а внутрішньо, по суті. Магнет революції в них ще діє. Надії на «кращу нову майбутність» ще живі. А коли вони бачать невдачі, навіть біду, навіть голод, навіть смерть, то винна тут не революція, не ідеї, а ті люди, що ті ідеї переводять в життя. От коли б на їх місце прийшли інші, кращі, розумніші — все було б гаразд. А коли такі і кращі не знаходяться і не приходять, то це значить, що їх таких взагалі нема, що їм, крім розпачу, нарікань, зневіри і каяття, нічого не залишається. Перед ними постає порожнеча. Їм і в голову не приходить, що такі кращі люди є і вони завжди будуть, але ті кращі не підуть робити діло негідне розумної людини. А коли й підуть, то не як сила рішаюча, плянуюча, а як виконуюча… Виконуюча автоматично, безглуздо і мертво. Уся хиба цієї дійсности в тому, що більшість цих людей не можуть зрозуміти, що ідеями революції можна робити лише революцію, але ними не можна жити. Те саме і з людьми. Люди, що роблять революції, не можуть робити життя, їх світ — світ марення. Химери. Примхи. Обурення. Злости… І помсти! Як революції, так і її люди конечні у формулі життя, але тільки як її складники. Ніколи ж, як сама формула.

Це думка ясна, логічна і незаперечна, але за неї в цей час можна поплатитись життям. Тому ні одна розумна людина в цей час її не висловить.

Андрієві інколи здається, що ці істини доступні і тій верхівці, що тут сьогодні при владі, а тому вона і хоче позбавитись «революційних елементів». Робити ж революцію руками не революціонерів, те саме, що робити життя нормальне руками революціонерів. «На лад їх дєло нє пойдьот», — як казав Крилов, «а вийдєт із нєво не дело, только мука».

Сам Андрій за законами цієї революції не повинен був уже давно існувати. Його мали ліквідувати, як «кулака, як клясу». Збігом випадкових обставин ця небезпека його минула. І не тільки його, але і всіх йому подібних. У майбутньому кулака не тільки не будуть ліквідувати, але намагатимуться штучно його розплоджувати. Без цього творчого складника формули життя, життя не можливе. Але небезпека Андрієва ще не минула взагалі. Перед ним ще більша загроза його життя. Карту бо Російської імперії порізано республіками, а між ними також УРСР, і що в парі з тим існує певна «державна мова» тієї республіки, і що тією мовою певні письменники пишуть певні твори. З логіки подій Андрій робить висновок: все те належить також до «здобутків революції», які рано чи пізніше, мусять бути ліквідовані. Андрій не вірить у розумне вирішення національного питання в цьому просторі. Це буде, як і було, розкритою раною, аж поки прийдуть варяги і його рішать… На свою користь. Ліквідація УРСР почалася. Постріл Бича — його мементо морі. Андрію, увага! Ти на черзі!

І нарешті ще одна велика його турбота — Ірина. Одинока, справжня, найбільша симфонія його серця. Стільки років відчував її звучання у всій своїй істоті, був нею перейнятий, нею таємно жив, нею болів. І було між ними багато великого, спільного, таємничого життя, того, що поєднує душі, що творить з двох істот одну. Але остання їх зустріч наповнила його смертельною тривогою. Він відчув, що вона у великій небезпеці… Вона зірвалася із свого лету і пішла боком униз, мов підстрелена пташка… Що з нею? Що буде з нею?

Андрій устав, ходив з кутка в куток, думав, усе думав, важив усі за і всі проти, намагався знайти в цьому логіку, знайти арґументи захисту, знайти самий захист. Ні, я не дамся! Не піду на заріз! Я буду жити! Хоча знає, скільки небезпек, підводних і надводних рифів, інтриґ, заздрощів, доносів. Але покищо він знає одно: не попасти під ніж саме тепер, у рямцях цього чергового, загального, великого, передрішеного ліквідаційного моменту… Цього дивовижного пляну, холодно обдуманого і підписаного байдужою рукою.

Вечорами, біля дванадцятої, до Андрія любить заглянути Людмила, що цілими днями десь зникає, щось там робить, чимсь дуже зайнята. З Андрієм вона розмовляє раз одним тоном, раз іншим. Натяки, погрози, примани, відштовхування. Гра жінки, гра революціонерки, гра заплутаної людини, гра газардерки. Чого від нього хоче? Чого хоче від Івана? Взагалі? Андрієві здається, що її тут перебування не випадкове, що воно має якесь призначення, хоча Івана вона, здається, справді по-своєму любить і тримається його міцно. Останніми днями, вона кудись зникала, кудись, видно, літала літаком. І ось вона знову появилася. І все в домі відчуло її присутність. І Андрієві здається, що вона ось-ось увірветься сюди, ляже отам на канапі горілиць, закладе руки за шию і почне рішати одну з великих світових проблем, як то спасти від загибелі нью-йоркських робітників. Остання їх поїздка на молочну ферму призвела її до якогось нового мотиву в її поводженні, вона стала ще краще чепуритися, почала радісно сміятися, менше говорити про справи світові, а більше, про звичайні людські, обіцяла Андрієві ще кілька подібних емоцій, але враз, не додержавши обіцянки, зникла.