Улас Самчук - Темнота

— І був це король, і вождь, і воїн. У жорстокій боротьбі проходило його життя. Незчисленні мільярди мільйярдів трупів поклав цей безмежний фантаст в ім'я поступу і цілі океани його крови і до наших днів збереглися у підземних глибинах, щоб одного разу прийшов якийсь нікчемний нащадок у вигляді паскудного клясового ворога Івана, що хоче ту страшну могилу середньовіччя Землі-Праматері розкопати, щоб зачерпнути крови предків та за її допомогою відтворити втрачені у мандрах епох справжні крила праматки птеріхтіс.

— І що ж, кохана Людмило? Чи це, скажеш, не цікаво? Чи не варто нам, бодай на хвилинку, вирватись з нашої чарівної епохи, зробити мандрівку в епоху девону, відвідати чудову птеріхтіс, прогулятись з нею в тіні гаїв ксилофітів і кордантів, і десь так під жовтим місяцем на рудому тлі Уралу, що був тоді вищим від Гімалаїв, обняти її ніжно і заспівати зворушливо:

На цьому Андрій урвав своє красномовство.

— Ти жорстокий! — викрикнула Людмила, що захоплено його слухала.

— Ой, ой! Чому аж такий категоричний висновок? — відповів з посміхом Андрій.

— Бо ти дереш леґенди минулого, мов кусень записаного школярами паперу.

— І лише для того, щоб творити нові, — каже він.

— І думаєш, що з нас колись не посміються? — питає вона.

— О, напевно! — каже він.

— Але нас було вже підвищено до малпи, а ти все при птеріхтісі, — каже вона.

— Це лише питання часу. Тобі, бачу, конче імпонує, щось бородате, — каже він.

— Ха-ха-ха! Хіба ж малпи бородаті? — каже вона.

— Малпи ні, але Дарвін, — каже він.

— Але істоти з бородами часто були пророками, — каже вона.

— Точніше, точніше висловлюйся. Які саме істоти? Козли? Павіяни?

— Ха-ха-ха! Ти неможливий!

— Признаюсь!

— Невже по-твоєму світ така жахлива випадковість?

— А хіба я знаю! Може й справді батьки Діогена заплянували собі такого синочка вже разом із бочкою.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

— Але це ще допустимо, — каже він.

— Але чи плянував хто Ксантипу? Або Аль Капоне?

— Ха-ха-ха! То по-твоєму все випадок: і Париж, і заводи Форда, і «Ервінґ трест», і наша п'ятирічка?

— О, ні! Знаю. П'ятирічку спляновано при вулиці Кузнечний міст, чи Тверській в Москві. Я лише сумніваюся, чи там саме спляновано, скажемо, директора плянувального бюра Клавдія Акакієвича Дашкова, або нашого Івана. Знаю. Маркс каже, що все це, так би мовити, продукт економічного стану суспільства, але що, допустімо, було б коли б так на третьому році життя, Маркса задушила шкарлятина?

— Ха-ха-ха! Андрію! Та це ж неможливо! І за такі розмови у нас можуть розстріляти.

— Знаю. Колись розстрілювали ще за важливіші розмови: наприклад, скільки чортиків поміститься на одному гострієві голки.

— Андрію! Не віриш в Гамурабі, апостола Павла, Конфуція?

— О! О! За такі речі у нас також можуть розстріляти, — відповів Андрій.

— Я не можу з тобою вести дискусії, але ти міг би поговорити з таким Петровим…

— А що це за інфузорія? — перебив її Андрій.

— Та сама, якій твоя сестричка відстрелила руку.

— А! Продукт економічних умов?

— І ще одно: тебе вітав Злотник, — перебила його Людмила.

— Злотник? І він тут? — викрикнув Андрій.

— Ні. Він ще не тут.

— Але тут буде? — каже Андрій.

— Наш чарівний політрук, переможець Дону! Ура! Ура!

— Андрію! Я ображена!

— І мруть борці, за правду і свободу! — заспівав Андрій.

Людмила встала, брязнула дверима і вийшла.

Андрій залишився сам, перестав співати, засміявся сам до себе, робив кроки по килимі, думав, підходив до столу, брав ту чи іншу породу, підійшов до глобусу, крутнув ним, нагло об глобус згасив цигарку, згасив лямпу, і повільними, тяжкими кроками пішов півтемними сходами вверх до своєї кімнати.

Був сильно здивований, що у нього світло, а на розстеленому ліжку, нижче подушки на ковдрі лежить і спить Наталка. Спить пів боком, сильні груди випнулись, ліве, міцне стегно плястично вигнулось під спідницею.

— А це що з нею сталося? — вирвалось у Андрія. — Ей! Мадам!

— О! Нарешті! — зірвалась Наталка і швидко стала на ноги. — Годину жду, паскудо ти, Андрію! Хотіла лишень сказати — не дуже то роз'їжджай з «нашою» по її знайомих. Сам мусиш розбиратися! Добраніч! — і Наталка відійшла і, здається, так само тріснула дверима. А Андрій отетерів, хотів, було, бігти за Наталкою… Що з нею? Що сталося? Фу! Як глупо! А тут стільки думалось, такі робилось пляни. Усе зіпсуто. Певно, певно! Троцкістка! Ах, ти чорт! Цієї ночі Андрій довго не міг заснути, не міг дарувати собі свою необережність і свою безконечно дурну поведінку. Тепер можна всього чекати.