Улас Самчук - Темнота

— Так, — каже Андрій.

— Як сподобалась північ?

— Ґрандіозна справа.

— Правда. Вас, як письменника, це мусіло без сумніву цікавити.

— І я мав нагоду бачити виняткові речі.

— Наприклад?

— Природа, її життя… І основне те освоєння нових теренів. Там же будується прекрасне майбутнє радянського народу.

— А конкретніше: що вас там найбільше цікавило?

— Уявіть — найбільше нафта.

— Інтересно. Ну, й?..

— І хочу писати на цю тему роман.

— О! Цікаво. Яка ідея?

— Просто. Два мільярди років на глибині двох тисяч метрів…

— І приходить радянська влада, — перебиває його Федоров… — Зрозуміло, зрозуміло. Як назвете книгу?

— Ну… Ще не знаю точно. Можливо так і назву: «Кров девону».

— Дуже цікаво, Андрію Григоровичу. Дуже цікаво. Але… Знаєте. Було б гаразд порадитись про це в Кремлі. Там, я чув, покладають на вас інші надії.

— І зрозуміло, — каже Андрій. — Ясно. Мої проекти — проекти і більш нічого. Я стою завжди до послуг Кремлю. І дуже охоче.

— Ну, а як вам там жилося? — питає далі Федоров.

— Прекрасно! Гість — зрозуміло.

— І верхи їздили?

— Прекрасного мав коня.

— Той карий? Людмили Карловни? Ну, а як же вона сама?

— Жінка. Відомо, — каже Андрій.

— Бистра? З огником? Розмовляли з нею? — Досить.

— Цікаво, на які теми можна з такою жінкою розмовляти?

— Література, географія…

— О! Навіть?

— Це властиво мої теми, — каже Андрій.

— Вона лише вас слухала?

— Не конче. Говорили обоє.

— Розуміється, виїжджали з нею.

— Певно. — Федоров цікавиться куди, при якій погоді, про що розмовляли.

Говорили й говорили, минали години, попільниці заповнились попелом, кімната димом цигарок. По кількох годинах Федоров нарешті замовк, хвилинку подумав, мов би пригадував, що б ще спитати і каже:

— Ну… Андрію Григоровичу… Гаразд. Мені завжди приємно з вами розмовляти, знаю, що ви мене розумієте. А тепер їдьте до вашого Харкова, обніміть дружину і сина і на якийсь курорт. У таку спеку не гаразд лишатись у Харкові. Найкраще Кавказ. Як довго затримаєтесь у Москві?

— Ось тільки полагоджу справи і їду, — каже Андрій.

— Щаслива путь. Завтра повідомлю вас про вашу тему. Згода?

— Абсолютна! — відповів захоплено Андрій.

Але те захоплення дорого йому давалося, був, мов викручена ганчірка, ледве звівся, а прийшовши до свого номера, одразу простягнувся на канапі, лежав, дивився у стелю, нічого там не бачив, все в ньому бурилось, мов у вулкані, обличчя горіло і здригалося. «Німці! Ідіот! Що може бути гірше, ніж цей рік? Знаємо, знаємо — німці. Але й вас, голубчики, знаємо… Чи не думаєте часом, що будемо поруч, як прийдуть ті німці? А чи вони взагалі прийдуть? Коли б вже щось таке гримнуло, щоб усе те розторощило к бісу! Він мене лякає німцями, а що б він сказав, коли б так я закликав його у Києві до готелю «Контіненталь» і вимучив кілька годин допитом? І щоб він не мав права висловити своїх думок? Так. Браття. Лише їм усе можна, нам нічого не можна. Браття! Каже їхати. Розумію, розумію твої турботи! У Харкові голодні рискають по вулицях, приятелів серіями арештують… Знаю. Кавказ. Далі від того пекла. Цяцькою заманюють, закривають уста, вуха, очі! Ну, ну… Політика. Проект майбутнього світу. Побачимо, побачимо…»

Бурився, мов киплячий казан, не міг спокійно лежати, уявляв себе у центрі подій, міряв настрій часу, зважував обставини, обдумував завтрішній, повний клопотів, день, знов і знов вертався до Федорова, бачив перед очима його плекане, нахабне обличчя, уявляв ту свою майбутню тему і як буде її обробляти, нарешті пригадав Ірину і вже не міг від неї відчепитися. Ірина. Його любов. Його хвилююча мрія, його прекрасна поезія. Що варте все те життя без неї, — думав він і разом уявляв її становище. Де вона тепер? Що робить? Як її побачити? Коли вона під наглядом, це значить, що він не має права її бачити взагалі. А що як він піде і побачить? Що буде? Що буде. Сам знаєш, що буде. Буде погано. Знову Федоров, знову «приємна розмова», знову сповідь. І коли б ще тільки сповідь. Ні. Це все може скінчитись дуже невесело, Андрій може вернутися назад до брата в гості, але в зовсім іншому характері…

Це була дуже тривожна ніч для Андрія. Здається, він так і заснув на тій канапі, не роздягаючись, і лише геть опівночі пробудився і почав швидко роздягатися. Рано о дев'ятій годині він знову був одягнутий, бо на нього внизу чекали офіційні особи, що мали їхати з ним до Кремлю. На цей раз не було ані Піунової, ані Злотника, ані нікого з тих попередніх знайомих. Не робили візитів ніяким знаменитостям. Андрія приймали лише в Кремлі — Сталін з якимсь незнайомим товстяком. Розмовляли про те саме, про що була мова вчора з Федоровим, Сталін нагадав собі першу зустріч з Андрієм, спитав про брата, про північ, про роботу там, і врешті натякнув, що було б гаразд написати книгу про тих, що ставлять спротив цій нашій велетенській соціялістичній розбудові країни. Відходячи Андрій помітив, що Сталін був у досить апатичному стані, він багато не говорив, часто задумувався, прощався якось байдуже.