— Чому так швидко? — каже Андрій, повертається до дзеркала і бачить пару молодих, квітучих людей, очі горять і сміються, гладить краватку.
— Ну, досить, досить! — каже Людмила.
— Ні, не досить. В'язала ж цариця півночі, приношу жертву всім богам.
— Ти но швидше, там чекають куміри.
— А ти б мене наперед втаємничила, що це за звірі зібралися.
— Краса і сила Есесесер! — каже Людмила. — Поперше, її величність Ястребова, Наталія Константиновна — прима-балерина і перший друг залізного наркома, подруге, сам залізний Ге-Ге Ягода. Потрете, відома Дуня Федотова — кумір мого родителя, прославлена чекістка і менш прославлена лірична поетеса, почетверте, сам мій родитель… Поп'яте… Увага, Андрій! Мо-ро-зо-ва! Несподіванка. Призначена на пожертя тобі. Раджу спробувати. Варта намаги — перша звізда радянського фільму, кандидатка до Голлівуду без надії на сповнення бажання… Пошосте, сьоме і десяте — сорок величностей, переважно сили безпеки, ну й, розуміється, — перші з перших, брати Морози — король півдня і король півночі…
— І королева-владичиця — грізна володарка цього царства, — перебив у тон Андрій, — і королівських сердець, — добавив тихше.
— Ну, давай, давай! Впєрьод! — скомандувала Людмила. Вони йдуть поруч вниз сходами нечутними кроками назустріч бурі, що вже там бушує.
Заля довга, простора, висока — різьблений дуб, кедр, береза. Високі вікна завішені тяжкими пурпуровими занавісами, на передній стіні вождь-вождів у довгій, сірій шинелі, частина залі відділена заслоною червоної матерії, довгий стіл, з вазами, порцеляною, керамікою, букетами з кедрових, соснових і смерекових шишок — суворе, сите, жовтогаряче і густо-зелене забарвлення.
І багато людей обох статей, переважно в уніформах при зброї — грубе, тверде, сіре вояцьке сукно, тверда шкура поясів і взуття, дужі, широкі плечі, округлі, здорові, червоні обличчя. Ходили, стояли, сиділи… А між ними кельнери у чорних фраках і білих маніжках.
На когось, видно, чекають, місця ще порожні… Людмила веде Андрія до бічних дверей і там у просторі повному диму на фотелях і при столиках гурти людей і до одного з них підходять Андрій і Людмила. Андрій стовпіє. Перед ним Ірина Виноградова — довга, бронзова сукня, нога заложена на ногу, курить. Побачила Андрія і спокійно посміхнулася.
— Прошу знайомитись, — каже Людмила. — Андрій Григорович Мороз! Ірина Володимирівна Морозова. А мені вибачте. Лишаю вас самих. На мене чекають обов'язки… — і Людмила відійшла.
Андрій дивиться на Ірину, Ірина на Андрія. Ірина знайомить його з іншими гостями, але йому все те байдуже.
— Ви тут? — питає здивовано Андрій. — Яким таким чудом?
— І випадково, і з наміром! — відповідає Ірина.
— Відколи Морозова? — питає Андрій далі.
— Не гаразд тілу грішному дармувати, Андрію, — каже Ірина. — Мужа найшла.
— Познайом, познайом! — каже Андрій.
— Не тут, не тут… Тут я сама — користай!
В залі зненацька в труби затрублено, крикнули «смірно» і все, що тут сиділо, заворушилося. Виходили парами до дверей, Андрій з Іриною останніми. Там вже майже все за столом, на чолі залізний нарком, біля нього Людмила справа, Ястребова зліва, далі Іван Мороз, а справа Ворман й Федотова. Залізний нарком встає, щось бубнявить, крики ура, всі встають. Нарком тисне Морозові руку, всі знов плещуть. Мороз підносить чару велику і п'є за Сталіна. Знов три рази ура, і всі п'ють за Сталіна. Другу чару підносить Людмила і п'є за могутнього соратника, славного наркома державної безпеки, і знов три рази ура, і знов всі п'ють. Після того все втихає, говорить нарком.
— Я, товариші, не оратор, я оператор, — почав той низьким, бубнявим голосом. — Батьки наші приказували: не красна ізба углами та красна пирогами. От і у нас так є. Товариш Іван Григорович Мороз удостоїв, нас чести поділити з ним його радість. Президія Верховного Совєта відзначила його заслуги перед народом і нагородила його найвищою нагородою. І за те йому, товариші, ура! — Знов всі встають, плещуть і кричать ура. Іван Мороз коротко дякує, підносить чарку за всіх гостей і просить «відвідати хліб-сіль». І коли гості підняли свої чари, непомітно розсунулась завіса, що ділила задню частину залі, і з'явилася струнна оркестра, всі в червоних, атласних, вишитих блюзах. Струни зарокотали, і полилась буйна пісня про Єрмака:
Ґрємєла буря, дождь шумєл,
Во мракє молнія блістала
І бєзпрєривно ґром ґрємєл…
І вєтри в дєбрях бушевалі…
Стопки спорожнились, все заворушилось, ніби вогню линули в душі, очі загоряються, кров бухає приливами, ніби розбурхані хвилі морські, а струни далі рокотали, а пісня лилась:
Читать дальше