Улас Самчук - Темнота

— Нічого. Дякую. Гаразд, — відповів Андрій сухо і коротко.

— Так і Ольга пише. І Юрчик росте. Гарно. А мені, Андрію, пробач… Ну, не можу я спокійно дивитися на цей світ… Хоч убий мене — не можу. Ми то, дякувати Іванові, ще маємо, але як глянеш довкруги… Кусень хліба не йде до горла. Вічні ті стогони за хлібом, ті зойки… Чи не можна тим комісарам щось про це сказати? — Андрій лише посміхнувся гіркою посмішкою. — Тож мільйони! Люди! Діііти! — І всі дивилися на Андрія, ніби від нього чекали спасіння. Очі великі, сірі, вигорілі. І було так тихо, і враз Вірочка, що сиділа спокійно біля Андрія, торкнулась пальчиком його рукава і пошепки спитала:

— А чи Юрчик вже говорить?

— Говорить, говорить, — поспішив відповісти Андрій.

— І по-українськи? — несподівано запитала вона.

— І по-українськи, розуміється, — відповів Андрій і глянув на Мар'яну. Усі так само між собою переглянулись.

— А знаєш, що мені прислав тато? — І зірвалась з місця, вибігла з кімнати, через хвилину вернулась з хутряним плащиком темносинього кольору. Андрій похвалив плащик. — І це, і черевички, і ноти, і папір, і олівці… І полотна… А потім я тобі щось покажу…

— Ну, а як іде твоя наука? — перебив її Андрій.

— О, добре! — майже викрикнула Вірочка.

— До якого клясу ходиш?

— До третього. Але я знаю більше! Я багато читаю — Вальтер Скота, Дюма… І твої книги читала.

— О! — дивується Андрій, а Вірочка вже поспіхом оповідає зміст однієї його книги, всі слухають, посміхаються… Творився кращий настрій…

А згодом розходились спати… І ще перед сном Мар'яна покликала Андрія до себе. Хотіла говорити з ним сам-на-сам. Вона займає ту рогову, колишню «дівочу» кімнату — погано мебльовану, білену вапном, з вікнами на схід і полудень. Город перед вікнами, стежка до перелазу, перелаз, кілька старих вишень. Мар'яна засвітила світло. Сірі стіни зяяли своєю наготою, до незавішених нічим вікон настирливо вривався вечір. Здавалось аж ніяково: щось зовсім голе вривається до тих вікон і чи не краще згасити світло, щоб уникнути тієї наготи.

Мар'яна і Андрій опинилися самі. Якось дивно. Роки минули, коли були так разом, ціла вічність ділить їх від того, що було за тими роками, але все таки щось з того далекого світу у них зосталося. Вони це відчувають, але не мають відваги, ані про це говорити, ані навіть думати. Поперше, Мар'яна показала йому листа такого змісту: «Дорогая і многоуважаємая Мар'яна Ніколаєвна. Пішет вам нєізвєсная рука з явним пожеланєм воспользованія добродєтєльними чувствамі родственого положенія, что во пєрвих я дєйствую в добрих намєрєніях проліть каплю свєта в тьомную атмосферу нєізвєсності положенія, во вторих із чісто безкорисного поползновєнія. Сообщаю вам при сім, что ваш муж Іван Григорович находітся в полном здравії, нікогда не болєєт і в самом хорошом распространєнії положенія, он січас здєсь чувствуєтся луче как сам цар, ібо цар не мав таких привілєгієв і таких необузданостей как под його командованієм находітся вісімдесят тисяч рабов, коториє работають у самих тяжолих положеніях, как пішут було за крєпаков когдато, а то і хуже бо крєпаков заставляли работать і для себе, а тут ти словно ком грязі. А до того сообщаю, что Іван Григорович маєт дом, какого не мав граф Демідов настоящий дворец з пріспособленіями разними так что і плавать можна как в пруду і не виходя оправляться по надобності. Жівьот семейною жізнєю, має собаку і жену і не ізвєсно кого з них маєт лучче бо і собака і жена день і ноч при ньом присуствують, а он їх возіт по земле і по небе машінами. С тем і остаюсь жів і здоров без рубашки й без штанов ваш неізвєсний друг что воскрес із мертвих і хочет жіть…»

Андрій байдуже прочитав листа і так само відложив його на бік. Мовчав. Думав.

— Ну, що ж ти на це, Андрію? — питала обережно Мар'яна. Не одразу відповів Андрій. Мав відповідь, лише вагався, чи варто з нею перед люди. Але Мар'яна чекала і треба щось їй сказати.

— Я знаю Івана і ти знаєш Івана. Чого сумніваєшся? Знаєш же, що тепер не можна судити явища лише з того, що пишуть про нього. Ти ж читала, що це він сам спалив свій хутір… Ти ще прочитаєш, що це він і революцію зробив, і мільйони людей замордував, і голод спричинив. Так. Так. Ті люди бояться відповідальности… Вони дуже добре знають свою кволість… Їм тяжко, бо заздрісно, а заздрість… Найбільша сила… Руйнуюча.

— Алеж то, видно, писав Мишка! — вирвалось спонтанно у Мар'яни.

— Розуміється. Це і є те. Мишко.

— Я хотіла до нього їхати, — каже Мар'яна.