Улас Самчук - Темнота

— До Івана?

— Так.

— Ні. Це не було б розумно. Це б йому пошкодило.

— І Наталка так пише. Але чому? Чому?

— Чому? Питаєш. Цього словами не перекажеш. Може колись узнаєш… З життя. А поки нічому не дивуйся. Нічому. Розумієш?

— Алеж Віра? Що з нею?

— Чи сама Віра, — відповідає Андрій. — Усі люди. Усі! Розумієш! Порвані ми на шматки і щойно колись, колись у майбутньому з тих шматків вийдуть якісь «нові» люди. Виняткові. Відмінні від решти світу…

Андрій на хвилину затих. Був вечір. Мар'яна перепросила Андрія і загасила світло. Ніяково, щоб знадвору так безпосередньо дивилась темнота. Вечір був гарний. Повний місяць горів на високому небосхилі…

Андрій говорив далі. Про неможливість вибору, про тотальну безпорадність.

— Думаєш, казав, що вони щось тут можуть зробити? Дарма. І їх закрутили умови. Вони крутяться разом з нами і не можуть зупинитися. Вони прекрасно знають, що це не життя, хоча день і ніч кричать, що це чудове життя. Саме тому і кричать, бо знають, що це не так…

Мар'яна слухала Андрія, як і завжди, з великою, ніжною, тріпотливою увагою, нікому не вірила так, як йому, вже давно була переконана, що він лише один на всій земній кулі «знає» про те, що діється. І від цього їй ставало легко, звідси походив її порив, її ласка, її відданість. І тепер вона дуже гостро відчувала це почуття, але тепер… Ні. Не такий час. Треба мовчати…

— Не хватає іноді, Андрію сили… Повір, — казала вона на його вимоги «витримати». — Перемагає, знаєш, втома. Занадто довго це тягнеться…

— О! — казав він. — Це ще не довго.

— Думаєш?

— Так. Це ще буде тривати. Це дуже велика просторінь…

Андрій пригадав свої розмови з Бичем, кашлянув штучно, щоб перейти на іншу тему, закурив, не міг сидіти на місці, робив кроки по кімнаті, залитій місяшним сяйвом. Мар'яна сиділа на стільці біля свого ліжка… Не було більше мови, хоча властиво нічого не було висловлено і нічого не вияснено.

— Ну, Мар'яно… Добраніч… Підемо спати…

— Добраніч, — почув тиху, стриману відповідь. Пустився, було, йти, був уже за дверима, коли враз почув притишений викрик: — Андрію! — Андрій швидко вернувся, Мар'яна схопила його за руку і кудись тягне.

— Глянь! Глянь! — казала перестрашеним голосом і показувала крізь вікно. За вікном у яскравому місяшному сяйві лежав город, стежка до перелазу, перелаз… Андрій напружено дивився, але не бачив нічого.

— Що там бачиш? — питав.

— Не бачиш? Не бачиш? Дивись! На перелазі…

Андрій швидко одвернувся, він виразно побачив там людину, перевішену через перелаз. Не питав, хто це і що це, знав це явище без пояснень. Але Мар'яна все таки пояснила:

— Ми їх інколи підкормлювали… І вони йдуть… І деякі доходять… Але ж усіх не накормиш… І як тут скажеш жити?

Андрій мовчав, він вагався, чи може лишити в цей час Мар'яну саму. Вона, здається, вгадала його вагання.

— Йди, Андрію… Не бійся… Ми вже призвичаєні.

— Добраніч, Мар'яно!

— Добраніч, Андрію.

У суботу шостого травня, біля п'ятої години вечора, на новому аеродромі Чіб'ю в коротких інтервалах, один за одним приземлюються три літаки. Свіже, холодне повітря, сіре, чисте небо, на чорну смугу тайги поволі спадає великий, червоний круг сонця. Третій літак з придушеним рокотом торкнувся мокрої землі і побіг в напрямку двох буд з великими червоними прапорами і величезним полотнищем з написом: «Добро пожаловать!» І коли літак перед самими будами зупинився, з нього вийшли Андрій Мороз, Людмила і ще пара людей — мужчина і жінка.

Великий рух, багато людей в уніформах, під'їжджають і від'їжджають машини, гуркіт моторів, два ряди вохрівців у парадній формі, окремі, гострі окрики.

З гурту біля буди відділяється здоровенний, здається більший, ніж звичайно, мужчина у високих чоботях і шкуратяній куртці і швидкими, широкими кроками йде назустріч приїжджим.

— Ов! Браво! Андрій! Здоров був! — чує Андрій, здається знайомий, але не той — хриплий, сирий, голос.

— А! Іван! — викрикує Андрій, і брати душаться в обіймах, Іван трясе міцно Андрієву руку.

— Ну, знаєш… Нарешті, нарешті! — кричить Іван. — І, Люда! Люда, займись гостями, а я вже потащу братика. Риць! — звернувся він до плечистого мужчини в уніформі ҐПУ. — Отправляй! Ти знаєш. Я їду. За півгодини назад. Зрозумів?

— Єсть, товариш майор! Зрозумів! — відповів Риць.

— Товариші! Прошу до машин! Пішли, Андрію! — і вони пішли швидкими кроками до авта на гусеничних колесах. — Це мій «Стасік», — каже Іван, сам сідає за руль, біля нього Андрій, ззаду валізи, затріщав мотор, і авто рушило.