Улас Самчук - Темнота

Стіл від того разом з гостями підноситься, ніби корабель під час шторму, руки простягаються, ноги впираються об підлогу, вириваються слова, викрики, там то там зривається регіт — дзвінкий, жіночий, голови на широкі спини стільців відкидаються, випинаються пишні груди, що ось-ось вирвуться назовні і засяють.

Дзенькіт посуду і гори їстивного, м'ясива різні, дичина і вепровина, і риби на вибір — осетрина, білуга, треска, щупак, і сири всілякі, і ікра… І вина на смак і розуміння, і горілка чиста кришталем виблискує, і все те разом, і все нараз, кожний бере і ллє, і випорожнює. Довгий, ситий стіл ревів і бушував, мов бик, що вирвався на арену. В його пащеку кидались все нові і нові гори поживи — пара здіймалася над мисами труфелів, ніби там щось кипіло, на цілу широчінь клались бокаті поросюки, що щойно зірвались з рожен, дзбани пива пітні й бокаті втискалися до цього, а все довкруги реготало, від краю до краю клекотав той регіт, міцні, повні торси шарпались наглими поривами, червоні, пітні обличчя мигали, виблискували білі зуби, огненними вибухами вибухали очі…

— Соня! Знать не знаю! Пий!

— Браво! Бравооо! Ха-ха-ха! Здалась! Ха-ха-ха! Вламали! Ми, брат, не таких ламали! Ха-ха-ха! Степан! Степан! А крутни лиш своєю! Во! Во! Ха-ха-ха! Алєксєєєй! Чорт! Ти куди? Ах, диявол рудий! Не видержав клятий! Хаха-ха! Ай, да Ґрішка! Просто ребра ламає! Стііій! Ха-ха-ха!

До залізного наркома через Людмилу, що лежить, відкинувшись на спину стільця, тягнеться широке, повне тіло з округлим баняком на широких, кінських плечах і намагається щось говорити. Язик його не слухає, очі злипаються, губи чвакають кусень риби…

— Ґррріґор Ґріґорович… А, Ґріґор… Слуш', Ґріґор… Новий — ха-ха! Новий! Новий! Радек! Радек! Так, каже, Ленін, мовляв помер — ха-ха! Так, говорить, Ленін помер і попав — ха-ха-ха — в рай. А тут до нього — ха-ха-ха — верзило здоровенний підходить і бах в морду — ха-ха-ха! Маленький Ленін підняв лисину, а той його ще — ха-ха-ха! Я, говорить, Пьотр Вєлікій, а ти прахвост зачем Петроград іспакостіл… Збив ґеніяльного в лєпьошку і пішов. А тут до нього — ха-ха-ха — Карл Маркс підходить, хітрий, так сказать, одесіт… Ех, каже, і охота тобі було з Петром в'язатись, єсть же, каже, у вашом союзе город нейтральний Крижополь, назвав би Ленінжополь і було б без обіди — ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха-ха! — виривається загальне. От так Радек, от так стерво! Але слухай, — говорить залізний нарком… Говорить про бабу, що в Москві могили Леніна шукала, його всі слухають і знову новий вибух реготу…

А потім хтось забажав «плясовую», струни вдарили «камарінского» десяток тіл зірвалося і пішло в пляс. На столі і під столом кричали, плескали, свистали, а танцюристи вели своє, йшли боком, котились через голову, падали і рачки бігли, повзли на череві… А струни били й били і все довкруги ревло бурею.

Андрій Мороз і Ірина Морозова возлягали на своїх місцях, а біля їх ніг на шкурах оленячих лежало двоє тіл, але вони їх не помічали. Андрій весь червоний, голова затуманена, на його залитих вином грудях лежить Ірина, що общипує ґроно винограду і ягідку по ягідці впихає йому в рот. Очі її заплющуються, язик заплітається.

— Слухай, Андрію, слухай, мучителю мій… Я з тобою сьогодні ніч ночую, останню ніч. Цілуй, цілуй, голубчику, та міцніше! Дай ще кахетинського! Думаєш, римляни… кращі від нас? Ніколи, братику! Месаліна двадцять зносила, а та он, бачиш, тоненька… Ястребова двадцять два прийняла… у Москві… — Ірина гикала, Андрій лив їй в рот вино, воно текло їй по щоках за шию, довге буйне волосся вниз спадало… — А Федотова Катерину Велику переплюнути хотіла, хотіла піднять жеребця та не вийшло… Знаєш, поетка… Пародії пише, і любовні вірші… А це, слухай, пісню на старі мотиви, дала:

Це ж вона за слідчу у нас в Харкові була… Ну, цілуй же, Андрію! — і вона розкрила свої пишні груди, Андрій положив на них ґроно винограду і сказав:

— Так слухай же:

Язик його не слухався, слова виштовхував силою. Ірина плямкала мокрими барвистими устами, відкривала то закривала очі, підносила мляво руку, огортала шию Андрієву і впивалась в його уста.