Улас Самчук - Темнота

— Уууммм, Андрііію! Ходімо. Ну, ще раз, ну ще… І ходііімо!

І коли вони відходили, оркестра грала «Гей, ухнєм!», кілька голосів з-під столу їй помагали, світло, здавалось, поволі гасло, було півтемно, половина місць порожні.

Іван Мороз сидить на своєму троні широко, здається, він тверезий, хоча лице його стало бузовим. Він курить цигарку за цигаркою, стрясає під ноги попіл, перед ним купа їжі, дзбани, тарелі, біля нього Ястребова, тонка, худа, півгола. Людмила і залізний нарком регочуть, п'ють, говорять, інколи міняються поцілунками. Ворман і Федотова два рази зникали… Мороз говорить до Ястребової шепеляво, хрипло, байдуже:

— Вам їсти б побільше, Ястребова, тіло пісне маєш…

— Дурак ти, Мороз, не понімаєш політики нашого тіла.

— Ну, як же дурак. От і взяв би, так нема за що.

— Тобі б, Мороз, корову…

— Корову не корову, але щось пудів так п'ять, щось таке з того, як його… Рубенса. А ти перепелиця скубана. — Ястребова вказівний палець з рубіновим закінченням підняла і каже:

— От на цьому кінчику десять таких биків, як ти піднесу.

— Ха-ха-ха! — вибухнув Мороз і затягнувся димом. — Браво! Люблю! Вірю, Ястребова, іноді і таке трапляється.

— Не інколи, не інколи… І чим ми тонші, тим сильніші… Бачиш отам бочка! Допиває он друге відро пива… — І Ястребова крикнула: — Нєстєров! — Бочка повернула повільно, круглу, сонну голову. — Прокаті! — Бочка враз засіяла:

— А! Биліііночка! Доч блудная! Садісь! — і виліз на свобідне місце і нагнув товсту шию. Ястребова стрибнула, майнула легка суконка, блиснули довгі, тонкі стегна, і сіла на карку Нєстєрова.

— Дорогу! Дорогу! — впали оплески, оклики, Нєстєров похитався в туман, в гущу, спотикався, але йшов. По хвилі виринув з другого боку столу і Ястребова зістрибнула, поплескала його по пухлій щоці.

— Сідай, сідай, голубчик. Молодець! — Товстяк похитався на місце, а Ястребова стрибнула Іванові на коліна і ляснула його по лиці. — Лий донского! — каже. — І ворушись, старий. — Іван обняв її одною рукою, звівся на ноги і поніс під пахвою, як кішку, в глибину темного простору.

А в Андрієвій кімнаті горіло ясно світло, і на широкій білій постелі півлежала зовсім гола Ірина, курила і говорила. Обличчя її залите сльозами, на щоках червоні плями, губи запухлі, волосся розпатлане. Андрій сидить біля постелі в глибокому фотелі у білій, розірваній сорочці з розщебнутим коміром, волосся його також скуйовджене, і він також курить.

— Ти брешеш, ти брешеш, Андрію! Ти мусів! Ти мій, чорте проклятий! Ти мусів все кинути… Мораааль! Ха-ха! Мораааль, до дідька ясного, грішну душу, мовляв, ха-ха-ха! — загубив, а того й не знаєш, що це через тебе я стала всесоюзною потаскухою, Андрію, громе, чорте, дияволе, через тебе всю свою молодість просвистала і батьків, і брата продала Сатані, бо це я їх туди штовхнула. Не знаєш, що батько мій тут… — Андрій бистро глянув на Ірину. — Тааак, тааак! — казала вона. — Тут він на цій каторзі, в бараках, а ти з своїм братиком і не знаєте, а я мусіла тіло продати, до всіх тих наркомів добиратися… Рятуй! Рятуй хоч його, Андрію, бо мене вже не можна рятувати, я вже продана, я вже зачумлена, я вже… — і Ірина кинула з люттю цигарку і сама кинулась на подушку і заридала сильно, зривно з вибухами злости.

Андрій встав, ходив по кімнаті, зовсім не зважав на Ірину, і коли та втихомирилась, підійшов до постелі, дивився згори на Ірину і казав:

— Вже? Таке прекрасне тіло і таке люте, — казав Андрій.

— Не жартуй, не жартуй, Морозе. Захочу і підеш самий просто з сальону в преісподню, ха-ха-ха! Просто з білою маніжечкою, — ха-ха-ха! Поругаємся разом, бідний Морозику, — і при тому знов заплакала.

— Тобі б, Ірино, на троні богів сидіти, огонь і блискавку в руках держати, і потрясати б небом рокотами громів, і влучати дияволів на землі, — казав Андрій.

— Ах! Мені! Кинь, Андрію! Не до жартів!

— Чому не до жартів, — казав Андрій. — А от ти тільки прекрасні очі свої відкрий і побачиш, що все до жартів.

— Бааатька мені рятуй! — крикнула враз Ірина. Андрій відійшов від постелі і знов закурив. Ірина слідкувала за його рухами. Сорочка на його тілі широко роздерта і кілька патлів чорного, масткого волосся здобить чоло. Курив, видно, з насолодою, глибоко в легені втягав дим і видував його пружно. Рухи робив повільні, байдужі, ліниві, тяжка втома лежала на його загорілому, а все таки дивно блідому, шорсткому лиці. Здавалось в ньому іноді щось шарпається і хоче вирватись назовні.

Він знов підійшов до ліжка, знов сів на крісло, деякий час сидів непорушно, дивився собі під ноги, видував дим, стрясав попіл цигарки на ведмежу шкуру. Ірина злісно дивилась на нього і слідкувала за кожним його порухом.