Михайло Стельмах - Велика рiдня

– Що тепер будеш робити, Дмитре?

– Завтра ж починаємо господарювати з Григорiєм у колгоспi.

– Хоч би вiдпочив трохи… Можна було б за три роки.

– Нi, не можна. Давали на мiсяць вiдпустку – вiдмовився.

– Чому? – здивовано поглянула на чоловiка, а той, поволi iдучи по протряхлiй, iще податливiй землi, розважно почав розповiдати:

– Роботи стiльки тепер, що грiх забути про це. Ще фронт жде нашої пiдмоги… А потiм, коли почну спочивати, – захворiю. За цей час у напрузi тримав себе. А чуть попущу попруги – з нiг слабiсть звалить. Так, щоб не хворiти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розiгрiти, розiгнати… Он якi дiла. Ну, а ти ж як? – подивився примруженим ласкавим поглядом на дружину.

– Я? – притиснулася ближче до чоловiка. – Радiю, печалюсь i знов радiю – усе разом напливає, Дмитре, – усмiхнулась, зiтхнула i знов усмiхнулась.

За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями плямились руїни дворiв. Та, одначе, десь у долинцi бринiла дiвоча пiсня, а з другого боку рiвномiрним цокотом вiдповiдала сокира i м'яко шерехтiла поздовжня пила по деревинi.

I шумiв весняним шумом широкий шлях, велично i легко здiймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привiллям.