Михайло Стельмах - Велика рiдня

– Лежи i не пiдводь голови! Чуєш менi?!

Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплює все тiло, пробiгає од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягується шкiра на лобi.

Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля неї, i кулi з протягом шерехтять i попискують в болотистому надбережжi. Берегами, перегукуючись та стрiляючи, iде невидима їм варта. Луна посилює їхнi голоси, а в темрявi, десь за мостом, не тихнуть зойки.

Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари, високо пiднялися Косарi, до самої землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала.

– Коли дотримають нас до ранку – пропали, – клацаючи зубами, промовив Пантелiй.

Вона нiчого не вiдповiла, бо вже навiть не ворушилися холоднi, нечутливi уста, а всерединi почав палити жар.

«Хоч би не захворiти». Байдуже стало до пострiлiв, вони здавались не такими страшними, як ця студена купiль, вiд якої набрякло i закам'янiло все тiло, кололо у вухах i мозку.

– Пiдемо, Пантелiю, – промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу.

– Куди? Я по смерть iще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дiвчино, до пiдривницького хлiба…

Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розминається задубiле колюче тiло. Здається, переломлюються негнучкi ноги, але чiпка упертiсть перемагає усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс. Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав її обличчя: воно пашiло жаром, зрiдка несподiвано швидко бiлiло i знову наливалось рум'янцем.

– Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, – вийняв iз кишенi плескату пляшечку зi спиртом, а сам пiшов у лiсову гущину.

Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i розходилась кругами. В головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i, неначе крiзь сон, почула знайомий схвильований голос:

– Пантелiю, Нiно, це ви?

– Та неначе ми… I ще голос:

– Прийшли! Нiно, що з тобою? – нахиляється над нею Созiнов.

– Нiчого, Михаиле, – уперше називає його по iменi, i все, усе кудись вiддаляється вiд неї.

Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радiсно примружується, несподiвано зустрiчає погляд Михайла i червонiє. Вона добре знає: щось уже трапилось, але що – не пригадує.

– Як тобi? Покращало?

I дивно, навiть смiшно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя.

– Усе гаразд, – пiдводиться дiвчина. Якимсь незвично стужавiлим, твердим стало її тiло, i в головi перегойдувався бiль. Але то лише на хвильку.

– Нiно, ти не знаєш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала… – бере її за руку.

I вона тепер пригадує: назвала його вголос по iменi i радiсний сором заливає її блiде обличчя. Здається, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера.

– Нiно, люблю тебе…

I вона, забуваючи увесь тягар та бiль останнього часу, чисто подивилась на свого коханого, притулилась i зразу ж злякано вiдхилилась од нього: бiля дубiв загомонiли голоси.

– Олексо, що тобi для повного щастя треба?

– На сьогоднiшнiй день чи пiсля вiйни? – широко звучить завзятий голос Слюсаря.

– Вiзьмемо хоча б сьогоднiшнiй день.

– Тодi костюм водолаза ощасливить мене.

– Костюм водолаза? – розчаровано тягне спантеличений партизан. – Навiщо вiн тобi?

– Мости над рiками взривати.

– Ех, коли б я був доброю феєю…

– Тодi б я в спiдницi ходив, – закiнчує Слюсар. I розгонистий молодий смiх котиться лiсом.

Тепер не пiзнати Сафрона Варчука: постарiв, двома пожмаканими капшуками обвисла шкiра на щоках, зiгнувся; хода стала розхитаною, а чорнi очi почали пiдпливати каламутною водою. Iще восени грозився людям, стоячи на помостi:

– Ми вiдступаємо тiльки до Днiпра. Нi одна бiльшовицька нога не стане на правий берег.

I ось уже Червона Армiя могутньо постукала у брами Подiлля. Сафрон iще владно гримав на людей, якi де-не-де жили у вогких холодних норах, але то була зовнiшня видимiсть влади. Злий i спустошений, приходив додому, кидав шапку в куток i зразу ж нападався на жiнку:

– Якого дiдька до свiтла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вiкно стрельнула? Ти iз кожним днем дурнiєш, як пеньок трухлявий. – Мовчки вечеряв i потiм, крекчучи, забирався на пiч – все-таки безпечнiше.

В дивно спустiлiй головi тепер мiцно гнiздився чiпкий страх i перед теперiшнiм, i перед майбутнiм.

Туманної передвесiнньої ночi хтось постукав у вiкно, i Сафрон затремтiв iз голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, i тiльки тодi почала стихати дрож, коли пальцi охолодила криця парабелума. Хотiв стрельнути у перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос: