Михайло Стельмах - Велика рiдня

– Помовч менi. Розумна яка… Пiди узнай, чи мати її хвора, – пошепки говорить до полiцая.

Служака згодом повертається i ще з порога повiдомляє:

– Лежить стара, простудилася.

«Прикидається, обоє, видать, хитрують», – недобрими очима дивиться на молодицю.

– Що робити iз нею?

– А ти як думаєш?

– Дати з пару лящiв та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай знає порядок.

– А що, вона й досi не знає? В районну полiцiю вiдправити. Хай там розбираються.

I виходить iз управи, щоб не чути голосiння i слiз.

Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигровi пiтони, гарматами i забрудненим, обдертим вiйськом.

– Вiдступає фашист! – радiсними ластiвками розкрилювались звiстки, одна одної надiйнiша.

– Вiдступає, – тоскно водянистими очима дивиться на безлад i товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнiм стовпом вiн стає на обочинi, наче ввалюється в землю. Як тяжко стало вiдривати вiд неї обважнiлi, забризканi болотом ноги i. не знати для чого плентатися в управу або на хутiр. Вiн би тепер навiть Горпину вiдправив в тюрму, бо й вона вiдчуває, радiє, що повернеться те, чого вiн найбiльше боявся.

Неждано-негадано до його дому пiд'їхала машина. I вiн зразу ж пiзнав, що бiля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустрiч була радiсна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зi своєї руки вогкої Варчукової, а очi його розтiкались своїм мiнливим мерехтiнням.

«Поганi дiла, коли вже фашистський офiцер так здоровкається», – зробив вiдповiдний висновок.

За столом похвалився, що думає виїхати iз села. Шенкель, поволi жуючи курятину, задумавсь, а потiм схвально закивав головою:

– Гут, гут… треба їхати.

Чокнулись i мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став iще балакучiшим i, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:

– Ти хороший хазяїн. Я їду додому, i ти їдь зi мною.

У мене будеш жити, господарювати.

– Це добре, – посвiтлiшав Варчук. – Тiльки як я кiньми поспiю за машиною?

– Як? – задумався на хвильку, зупинився бiг мiнливих краплин, очi стали жорстокими i жовтими. Потiм витягнув iз бокової кишенi блокнота i швидко написав адресу.

– Спасибi, – вклоняючись, щиро дякує i заховує папiрець у бумажник.

Пiсля третiх пiвнiв, щоб нiхто не бачив, Варчук, нагрузивши двi пiдводи добра, виїхав за ворота. Недовiрливо i похапцем попрощався iз жiнкою, що навiдрiз вiдмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всi сторони i важкою ходою пiшов за першим возом.

Чвакало пiд ногами болото. Непроглядний туман окутав поля i лiси, в обличчя сiкла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвiтську бекешу, поволi мiсив грязюку i, неначе злодiй, оглядався по боках – боязко було стрiти когось iз односельчан.

Коли колеса загуркотiли по шосе, острах iще бiльше вчепився в його згорблене тiло, неначеб той гуркiт мiг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтiв, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов на праву сторону i злiсно сплюнув – замiсть людини над кюветом стояв голий кущ калини.

Пропливали розрiзненi i розрiдженi шматки його життя; намагався кудись подалi заховати їх, намагався утiшити себе якимись марними сподiванками, хоча уже давно зрозумiв: його зв'язує iз цим свiтом тiльки великий страх, що жене iз насидженого гнiзда, i награбоване добро, що розмiстилося на пiдводах, лягло на грудях i животi, одночасно холодячи i грiючи все по-старечому лякливе тiло. Еге ж, вiд одного дотику до золотих мiсткiв, що були захованi пiд його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога, острах i кара.

Лiси залили шлях таким туманом, що навiть не можна було розiбрати мастi коней. Позаду загурчала машина, плавно пiд'їхала i зупинилась бiля заднього воза.

– Пане обер-лейтенант! – радiсно подався назустрiч Альфредовi Шенкелю. I раптом знiтився: яке похмуре i зосереджене обличчя у нiмця, яким холодом вiють його очi!

– Век! – офiцер рiзким помахом руки наказав йому зiйти з дороги.

– Як век? – подивився в невблаганнi очi.

– Додому повертайся, – загрозливо ступив крок наперед, i Варчук, обливаючись потом, раптом зрозумiв усе, але, роблячи вигляд, що слухається фашиста, через силу улесливо посмiхнувся.

– Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, – i, до болю вхопившися обома руками за повiд пiдручного коня, почав повертати воза.

Офiцер лiктем вiдштовхнув його i направив конi, як вони i йшли.

– Не пущу! – голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи повода з рук. – Не пущу! – iще голоснiше закричав. I вже не тiльки острах, а й рiшучiсть була в його надломленому голосi, та хвилинна рiшучiсть, що й боягуза робить смiливим. Вiн не мiг втратити свого добра: без нього залишився б на самотi тiльки з одним страхом, а з таким єдиним супутником довго не проживеш. I це теж розумiв Сафрон.