* * *
Палала, двигтiла i гримiла страшними громами березнева нiч. I коли ущухли на лiвому березi гармати, на правому, вздовж хвилястої лiнiї Бугу знялися угору червонi ракети.
Дзвiнкий холодок i напруга пробiгли по тiлу, коли Дмитро пiдняв в атаку свiй загiн. Заборсалась, задвигтiла навколо темрява, неначеб зводила i перекочувала густi м'язистi вiтри. Охкало i зiтхало пiд ногами п'янке бездорiжжя, чорне i крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала земля, парували луги, i лiнiя Бугу вгадувалася по хвилястiй непохитнiй смузi туману, по блiдих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривiв.
Вiрилось i не вiрилось! Невже ця тумання стiна – остання» перепона? Невже Велика земля от-от з'єднається iз ними i огорне своїми дужими крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить материнською рукою своїх дiтей?
Вiрив Дмитро i вiрити боявся, стримуючи серце i думи. бо вони раз од разу починали забiгати вперед, так неждано освiтлюючи якусь милу картину, що починало щемiти в очах од фiзичного наближення усього, про що думалось i мрiялось. I аж до самих нiг котився холод, коли врiзалась несподiвана думка: а що коли щось трапиться на порозi щастя?.. Дурниця. Не трапиться. Злiсно вiдкидав її, i розум починав працювати тверезiше, входячи у звужене коло своїх обов'язкiв.
Пролунали першi пострiли партизанської артилерiї, i вогники розривiв, неначе багрянi гнiзда, вирiзьблялись аж за обрiєм, де була рiка.
Тисячне «ура!» грозою сколихнуло податливi набряклi луги. Задудонiли кулемети, глухо у вогкому надбережжi затрiщали автомати, рушницi.
В страшному, неспинному поривi вривалися партизани в траншеї, доти, i темiнь наповнялася синюватим мигтiнням пострiлiв, i намистами трасуючих куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками i хрипом. Запахло димом, прiсною кров'ю i солодкуватим пiдiпрiлим плавом.
Рукопашний бiй то вибухав iз новою силою в якiйсь мiцно укрiпленiй складцi берега, то завмирав, придушений багнетом i кулею. Уже надходив ранок, i поблiдли гнiзда розривiв, коли, кидаючи зброю, шинелi, усе добро, метнулись рештки очманiлого ворога бiгти в сiре бездорiжжя, попадаючи пiд кулi та на багнети резервних взводiв,
Пiдмиваючи хвилею ворожi трупи, тихо i спокiйно хлюпав бiля схвильованих од напруги i радостi бiйцiв зеленуватий Буг…
I тодi на лiвому березi загудiли, заспiвали невидимi мотори. Згодом у неясному свiтанку окреслились обриси танкiв.
– Нашi танки гудуть! Нашi! Нашi! – радiсно вигукнув Пантелiй Жолудь.
Глянув на свого улюбленця Дмитро, i здивовання з острахом мiнились в його очах: Пантелiй був без кожушка i босий.
– Ти що собi думаєш? Що наробив?! – напав на нього.
– Така бiда трапилась, товаришу командире, – винувато наблизився до нього Жолудь. – Скорiше хотiлося до траншей добiгти, от i кинув кожушок. А потiм правий чобiт розвалився. Скинув його… не побiжиш же в одному… А тепер i сам не знаю, як такому наших братiв зустрiчати.
Дмитро, обводячи очима партизанiв, побачив, що чи не половина з них лишилась без кожушкiв i пiджакiв, а тi, що мали повстяники, теж були босими.
Пiдкликав до себе Гаценка:
– Начальнику, де хочеш, з-пiд землi викопай, з колiна виколупай, в селi дiстань, а хлопцiв одягни. Така радiсть, а вони можуть… Поганяй!
– Слухаю, товаришу командире!
Танки наблизилися до самої води, i Пантелiй Жолудь кинувсь на човнi перепливати Буг. Через кiлька хвилин з того берега почувся його мiцний схвильований голос:
– Хлопцi! Цiлую наших танкiстiв! Червоним танкiстам слава!
I на мить настала така тиша, що здалося – не хвиля ударила в берег, а розiрвався снаряд. А потiм сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетiли угору шапки, пролунали пострiли, зi сльозами на очах бiгли партизани до рiчки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителiв.
I раптом ахнули всi: iз щiльно прикритими люками, розколихуючись, неначе велетенськi човни, машини на повнiм ходу кинулись в рiку. Роздалися, закипiли сiрозеленi хвилi, i танки, то зникаючи, то знову з'являючись з води, все ближче i ближче пiдпливали до партизанiв.
Ось уже над шумовинням в обведених кругах засiяли червонi зорi, на бронi закрасувалися хвилюючi слова: «За Батькiвщину!», «За Сталiна!».
На березi, стiкаючи струмками, машини зупинились, i з люкiв виглянули усмiхненi, засмаглi хлопцi в шоломах, молодi, здоровi, сiяючи оповитими славою i подвигами орденами та медалями.
Кинувсь Дмитро до танкiста i, вже стискаючи його в обiймах, неначе крiзь сон, почув вiд Бугу на диво знайомий голос:
Читать дальше