Михайло Стельмах - Велика рiдня

Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу ж розiслало аж за лiс недобiленi полотна. Бiля самого лiсу злобно загаркавив, задудонiв кулемет, i, задихаючись од переляку, по-жiночи, заахкала на левадi луна.

Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу.

«Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комiтетчикiв?» – зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого чоловiка, своїх рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб оберiгала їх доля вiд нещастя.

Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за своїм чоловiком, хоча на людях нiколи, навiть словом, не виказувала своїх почуттiв. Коли ж з'явився на свiт Дмитро, коли розкрився свiтлий i тривожний безкрай материнської любовi, в її кохання до Тимофiя якось непомiтно влилась нова течiя: чоловiк став для неї не тiльки батьком її сина, а наче i її батьком (може тому, що саме тодi помер її старий тато). I до радiсного болю добре було Докiї, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок одежi пахощi широкого степу чи хмiльної дiброви.

– Ех, ти, – коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а мiцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослi дiтям.

– Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германської повернувся.

– Чудно, – зверхньо погляне на неї. I по звичцi задумається, пiрне в свої турботи.

Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги молодицi живу узорчасту тiнь розлогої яблунi.

Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях вилетiло чотири вершники: троє в будьонiвках, а четвертий, очевидно командир, в кубанцi.

На темносинiх галiфе – червонi лампаси, за плечима – карабiни. Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за широкого плеча промовив до воїнiв. Тi весело засмiялися, щось кинули навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю.

«На банду їдуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть їм i ваги не має. От народ!»

Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв.

Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими дiтьми, як за своїм сином.

I вже не чує жiнка, що до ворiт пiдкочується парокiнний вiз, як входить на подвiр'я її високий горбоносий Тимофiй.

– Докiє! – нiби з самої землi обзивається глухуватий рiдний голос. I вона поспiшає назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що стоїть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi.

– Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, – легко вклонилась молодиця.

– Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. – Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. – Вранцi вже й оратимемо свiй надiл.

– Панську землю? – вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву.

– Нi, не панську. Свою! – смiється Свирид Яковлевич.

– Свою? – ще не розумiє вона. «Своя ж десятина уже засiяна».

– Тепер свою. Панською була, та загула.

– Значить, панську? – перепитує Докiя так, як перепитують люди, щоб iще раз чиєсь слово ствердило їхню певнiсть.

– Та не панську, а свою, – аж перехитується од веселого смiху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. – Нiяк не привикнете, що то вже наша земля.

– Наша, наша, – полегшено зiтхає вона i з незрозумiлим подивом зупиняється серед подвiр'я.

Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля прокочується по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба, нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях порваного кулями…