Михайло Стельмах - Велика рiдня

Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнiї окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками ярої чубатої пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехитує ним перепел, спiваючи в радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, їде i їде iз Тимофiєм польовою дорогою на свою ниву.

Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою росою обдає босi ноги…

«Невже це все буде?»

Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила свої покалiченi молодi лiта…

Висхлий степ.

Панська пшениця.

I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв молока для дiтей. Тiльки є солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп.

Ось її мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надвоє перегнутого стану, пiдтинає серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, кусає розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим снопом.

– Мамо, вiдпочиньте.

– Я зараз, дочко, – подивилась так, наче все небо убрала болючими побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не бризнула кров – лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий пiт.

I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб.

– Як сизий голуб, вiдлетiло життя, – горбатою, тiнню нахилилась над матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка.

– Легка смерть. За роботою, – позавидував хтось iз заробiтчан.

– За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, – наче з вiкiв обiзвались чиїсь слова. I пiд їхнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як човник на горбатих хвилях, колихнулась могила її матерi; попливла серед пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою хусткою зарошеної перемитої калини. Мов невиплаканi сльози, роками падає роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабутої наймички, що в злиднях родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше кущується i пiдводиться трава. Двiчi за лiто її скошує глухий сторож з сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну iсторiй трудiвникiв.

…Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за чоловiком до хати.

– Приготуй, Докiє, щось у поле, – подобрiлим поглядом дивиться на неї Тимофiй. – Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада?

– Три десятини!? – вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до чоловiка. – Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? – прокидається недовiр'я.

– Назавжди… Чим тепер не господарi? – твердо пройшовся по хатi. – Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докiє, закон Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди – треба ж якось свою долю вiдмiтити.

Докiя од радостi навiть не знає, що сказати, i всiм тiлом притуляється до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують її зiницi. Осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом вiє од всiєї постатi чоловiка. I пахне терпкою матiркою, що iще на коренi, живою, повiває духом вогкої сорочки трудiвника.

– Ну, пора менi. Ех, ти… – Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не мiг найти потрiбного слова. Однiєю рукою пригорнув дружину i дивно – поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати.

– Тимофiю, – хвилюючись, наздогнала його в сiнях. – Ви б не їхали на нiч. Банда Гальчевського тепер лютує. За землю душi видирає. Бач, навiть у Летичевi 11 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi треба йти, – так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги.

– О, почались бабськi теревенi. Знаєш, вовкiв боятися – в лiс не ходити. Недовго їм жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно ти потерпаєш. Сказано, баба. – I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до ворiт.