Михайло Стельмах - Велика рiдня

Напливали подiї i згадки. Згадувались живi i мертвi, i радiсть притьмарювала печалi, як отi хмарини притьмарюють сонце. I знову одходила скорбота пережитого, бо не на нiй тримається життя.

Проминув незабутнiй партизанський парад 25 березня в напiвзруйнованiй, обгорiлiй Вiнницi, оформлення документiв у селi Сокоринцях, прощання з друзями, з Iваном Васильовичем, що переходив на керiвну партiйну роботу. I все те огорталось такою душевною теплiнню, як весняна земля огортається першим паром.

– Дмитре Тимофiйовичу, Великий шлях пiдiймається, – нахилився до нього Григорiй Шевчик, що стояв бiля кабiни.

Все бiльше розколювались хмари, i в небi вже струмували чистi голубi рiки, i сонце то, неначе лебiдь, випливало на глибокi ополонки, то знову заховувалось в просвiтленому об'ємистому бескеттi.

Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали пiдводитися з брезенту Тур, Созiнов, Андрiй, Соломiя, Нiна i Ольга Вiкторiвна.

Голубою хвилею пiднiмалася над теплими нивами i вигиналася, немов наближаючись до своїх захисникiв, споконвiчна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тiнi, сiйнуло срiбним зерном, i Великий шлях ожив, зашумував, неначе рiка. Край неба пiднiмалась стара могила i, немов побратим, пiдходила до братньої, партизанської, що iще не встигла нi обвiтритись, нi зарости степовим духмяним зiллям.

Шляхом їхали, йшли натомленi, схудлi, але веселi люди, що поверталися з неводi. У невеликий двоколiсний вiзок упрягся лiтнiй чорнобородий селянин, позаду йшла жiнка, пiдпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетенiй з лози люльцi, тiсно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнiздi, сидiло тройко, одно в одно чорнявеньких дiтей.

– Найдорожчий скарб везуть, – глянув Созiнов на Нiну i посмiхнувся.

– Найдорожчий, – повторила вона.

Ось уже промайнули напiвзруйновану топографiчну вишку, i попереду могутньо звелися два дуби-однолiтки. На плечi їм небо поклало бескеття хмар, що хотiло i не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досi не поскидала торiшнього листу.

Прискорено дихаючи вiд щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив iще розрiджене квiтневе повiтря, любувавсь i вбирав очима i поля, i чорнi дороги, i дальню луку лiсу, i столiтнi розлогi липи; вони уже вiяли тим прiснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклiй брунцi. Вдалинi по неясних обрисах кущiв вiн пiзнав примхливi обриси трьох ставкiв, i молодiсть на мить вiйнула над ним сумовито-радiсними згадками i знову вiдплила, як човник до другого берега.

Наближалися сади його села, переполовиненого, знiвеченого, спаленого. Наближався той свiт, з яким вiн нiколи не розлучався, навiть у снах, в якому вiн родився, жив i помре, в якому родилися його дiти i родяться його внуки. I вiн з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати рудi пожарища, зводити новi хати, обсiвати добром свою землю, виходити в молочно-голубi свiтанки з сiячами, добрiючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити i боротися, за це з легкою душею можна було i померти.

На високiй обочинi Великого шляху вiн побачив жiнку iз дiвчиною. I скорiше чуттям, нiж розумом чи очима, пiзнав свою дружину.

«Видно, не вперше виходить зустрiчати», – прискорено забилося серце, i вiн кулаком ударив по кабiнi.

– Югина Iванiвна стрiчає вас, – вiдчинив дверцi Пантелiй Жолудь.

– Югина Iванiвна. Ти жени машину в село. Пiшки пройдемо! – зiскочив з Андрiєм на землю. Почув знайомий, здивований i радiсний вигук, на ходу поправив кобуру парабелума i кинувсь назустрiч дружинi. Привiтний голубий погляд так само чисто вiйнув, як в давнi лiта. Тiльки в куточках очей та пiд очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмi волосся де-не-де срiблилось павутиння та рiзкiше окреслились лiнiї бiля рота.

– Прибув, Дмитре мiй! – задихаючись, поцiлувала його й Андрiя. Потiм витерла очi хустиною, осмiхнулася i ще раз припала устами до Андрiя i до Дмитра.

– Тату, покинь! – смiючись, закричала Ольга, коли вiт пiдняв її аж до гiлля розлогої липи.

– От i не покину! – гойднув дочку влiво, вправо, а потiм, розчервонiлу i радiсну, обережно опустив на землю. – Ростеш нiвроку. Видно, партизанський хлiб у користь пiшов!

– А ви ж думали! Не тiльки вам пiшов у користь, а й нам усiм… Андрiю, це правда, що тебе ще й партизанською срiбною медаллю нагородили?

– Правда.

– Це коло тебе менi буде боязко навiть сiсти.

– Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, – жартiвливо замахнувся рукою на сестру.

– Ой, не буду! – так само жартома одхилилась од брата i пiшла поруч з ним попереду батькiв.