Михайло Стельмах - Велика рiдня

– Мамо, вiдчинiть.

У хату, важко дихаючи, увалився Карпо i зразу ж втомлено осiв на ослiн.

Коли Горпина засвiтила лампу, Карпо, мов сова, примружив очi й одвернувся вiд свiтла.

– Не ждали гостя? – промовив хрипким голосом, облизуючи з губ їдкий пiт.

– Здоров, здоров, синку, – не взуваючись, Сафрон пiдiйшов до Карпа, охопив руками його шорстку i пiтну шию, схлипнув. – Звiдки ж ти?

– Iз лiсiв, – скривився i махнув рукою.

– Що, тут гуляєш зi своїми?

– Нагулявся. Ледве од смертi утiк. Розбили нас.

– Червонi? – вчепився в обм'якле тiло переляк, i очi стали зовсiм круглими, коли майнула думка, що червонi вiйська прорвалися в тил.

– Нi, партизани.

– А, партизани, – трохи полегшало.

– I найголовнiше, – продовжував Карпо, – розгромив нас Григорiй Шевчик та Дмитро Горицвiт. За мною гналися до самої Дубини.

– Дмитро Горицвiт? Це погано. Щоб сюди не заскочив.

– Боїтесь?

– Боюсь.

У вицвiлих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмiшку.

– Тiкати, батьку, треба вам.

– Куди?

– Звiсно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали.

– А може iще поправляться дiла? – з тривогою i прихованою надiєю подивився на Карпа.

– Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, – i, стишуючи голос, немовби його хто мiг почути, додав: – Менi трохи золота приготуйте. Тiльки не скупiться, як ви умiєте, бо вже бiльше, певне, не прийдеться просити у вас.

– Куда ж ти думаєш?

– Знов у банду. Менi одна дорога лежить… Коли ж буде дiло швах, зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.

– Якi?

– Усякi. А вам утiкати треба. Iнакше, тату, на шворку пiдiймуть або розстрiляють.

– Спасибi, утiшив на старiсть.

– пжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на свiтi, а ви навчали мене. Та що говорити про це – не пособить.

Злi самi на себе, на свою землю, на увесь свiт, мовчки посiдали за стiл. Тяжко i довго їли, пили, неначе хотiли наїстись i напитись на все життя.

Як у туманi, сидiли бiля Карпа Олена, Данилко. I не вiрилось, що то було так, а не iнакше: здавалось – все розтане, зникне, як марево, i кудись подасться у безвiсть. Напiвмертвi, поводянiлi очi батька ще бiльше нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвiяти лихi, надокучливi думи, проте заглянути в майбутнє побоявся – нiчого там не лежало для нього.

– Так, виходить, їхати? – важнiючи, нахилився до нього Сафрон.

– пхати.

– Може разом?

– Поки не можна. Маю завдання оточених нiмцiв вивести iз лiсiв. Це до них пробивались.

– Уже з нiмцями знову заодно?

– Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.

– Чого тобi туди пертися?

– Одному богу, правда, рогатому, служу.

– Ну, а коли нiмцiв розiб'ють, кому служитимеш?

– Хто заплатить. Хто бiльше дасть. Хто грiхи нашi прикриє. А такi знайдуться, ласi до чужої душi i шиї, – сказав загадково.

– А ти бiльш толково не можеш говорити?

– Розумним давно все ясно. У Черчiлля i iже з ним до червоних не дружба, а нiж за пазухою. – Витер пальцi об штани i важкий, обрезклий, поволi пiшов у свiтлицю.

Другого дня Карпо попрощався з сiм'єю i пiшов у лiси, а Сафрон почав ретельно готуватися до втечi з села. Полагодив у кузнi обидва вови – зима стояла безснiжна, пiдкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах сало та м'ясо, з потайникiв подiставав паперовi грошi та золото. В управi мало сидiв, а коли приводили до нього людей, кидав одно:

– Вiдправляйте в районну полiцiю.

Знав, що посилає на вiрну смерть i злiсно кривився:

– Не тiльки ж менi одному страждати.

Чуття зненавистi до всього живого переходило межi здорового глузду. Раз привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла iз мiста i ще не встигла взятися на облiк.

– Ти чого прийшла сюди? Вiд вербовки втекла?

– Нi. Матiр провiдати. Захворiли вони, – вiдповiла молодиця, запнута стареньким бiлим платком.

– А чому на облiк не взялася?

– Вчора пiзно було.

– Ага… Покажи документи. – Довго розглядав папiрцi. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чiпко трималось його спустошеного тiла. I та мстива зненависть, що особливо у декого посилюється на старостi, оволодiває ним. Вiн навiть не може спокiйно бачити голубi, з вогким блиском очi, червонi непожмакованi уста, рожевий просвiт невеликого прямого носа.

«От вона зараз неначе збирається плакати, а в душi смiється з мене. Коли ж прийдуть червонi, першою тикне пальцем на старосту».

– Порядку й досi не знаєш? Не навчили?

– Дядьку, вiдпустiть. Хiба ж у вас нема дiтей?