Михайло Стельмах - Велика рiдня

«Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою», – ласкаво випустив дiвчинку на землю i почав цiлуватися з Югиною, Андрiєм, Туром. Григорiй Шевчик хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його.

– Югино, дiти! Григорiй Вiкторович врятував менi i моїм партизанам життя.

На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла до Григорiя, поцiлувала його. Григорiй приголубив Андрiя i Ольгу i, несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору.

– Сiм'ю свою згадав, – тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало за своє щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику.

Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на високiй травi, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слiв i почуттiв.

Увечерi домовились, що Григорiй приведе у з'єднання свiй загiн, i другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда.

Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра, –хай на коротку годину, своїми добрими i цiлющими крилами, i тому ще бiльше хотiлося жити, боротися за своє i людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти її до останнього свого подиху.

«З тобою i ми будемо щасливi», – звертався в думах до свого привiлля, оглядаючи його люблячим оком. I передчуття радостi, надiї, добра, що наближається до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всiєї дороги.

Пiзно увечерi пiд'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових, i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали гарматнi пострiли – раз, удруге i втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин.

– Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! – з теменi вибiг Степан Синиця i захоплено промовив до командира загону. – Iз празником вас!

– З яким?

– Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь взяття Харкова даємо свiй партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва!

– Спасибi, Степане, що порадував! – потиснув руку парубчаковi.

– То Червонiй Армiї спасибi! Вона ще нас не так порадуєi Ого! Будьте певнi!

– Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрiчати визволителiв?

– Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати.

– Життя ж у тебе скiльки! – беззвучно засмiявся.

– Як не є – шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани.

– Тату, – Андрiй твердо одвiв батька вбiк, – ви обiцяли, що пiсля прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово…

– Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько… На, сину, батькiвську зброю i навчися нею так володiти, щоб кожним набоєм убивав ворога, – вiдстебнув тупорилий «фрамер» i обома руками подав його Андрiєвi.

– Спасибi, тату! – враз споважнiв хлопець. Уся його постать стала мужнiшою, гордовитою. – Велике спасибi!

– Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати записки i поезiї нашого Кирила Дуденка, – передав синовi тугий планшет.

Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi.

– Хороша штучка! – похвалив Степан, оглядаючи зброю. – Давай попробуєм, як вона б'є.

– Так зараз же темно.

– Ми по гнилому пеньку вдаримо – вiн свiтиться. А потiм нас Пантелiй Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi, по звуку, вiдшукаємо цiль. Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд.

Казковi вересневi ночi, коли над задуманими лiсами ходять мiсяць i зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами…

Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться пiдривнi групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро, другу – Тур, а третю – Созiнов. Тихо поскрипують по лiсовiй дорозi колеса, на возах чорнiють тiла авiабомб.

Михайло мовчки пiдходить до Нiни, тiсно притуляється плечем до її плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чує, як б'ється i його, i дiвоче серце, i в одсвiтi падучої зорi бачить, як рожевiє блiде миле обличчя. Щокою притуляється до її щоки, i дiвчина не одхиляється од нього. Його милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись посеред дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплює гнучкий стан.

– Нiно! – його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч.

Раптово пiдводиться сумовите дiвоче обличчя, прекрасне в своїй непiдкресленiй чистiй строгостi, правдиве у своїй задумi. Три ледь помiтних складки в мiжбрiв'ї, твердо окресленi лiнiї рота i прихована за теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять її старшою за свої роки Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вiє од всiєї її постатi, од пругких нецiлованих уст.