Михайло Стельмах - Велика рiдня

I коли рушили пiдводи, вiн змовннцьки почав коситися на кремезного. Той i собi пiдморгнув йому, а недалеко вiд полiцiї прошепотiв:

– Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвiр'ї. Через п'ять хвилин поїдете собi на ярмарок.

– Спасибi, пане полiцаю, – розтягнув рот в широку посмiшку.

– Носи на здоров'я.

Пiдводи в'їхали в двiр полiцiї Вартовий, стоячи на ганку, лiниво подивився на звичну картину i не ворухнувся iз мiсця, але коли полiцаї увiйшли в гараж – занепокоївся:

– Хто там порядкує? – насторожено гукнув.

– Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш – свої. Привезли тобi подарунки, – поволi пiдiйшов Пантелiй Жолудь iз Олексою Слюсарем до полiцая. – Начальник ваш у себе?

– В кабiнетi сидить.

– Скажи, що приїхали до нього iз важним пакетом, – утомлено позiхнув Пантелiй i пучкою перехрестив рота.

– Зараз скажу.

I тiльки повернувся служака до дверей, як всю утому i повагу змело з партизана. Одним помахом вiн мертвою хваткою охопив голову вартового, i той безсило вдарився тiм'ям в дуже плече Пантелiя Зв'язаного, з забитим ротом полiцая Пантелiй поклав бiля схiдцiв, а сам з автоматом напоготовi став недалеко вiд дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до ворiт, i Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв – утiкайте швидше, побiг до гаража. Вiн iще встиг викинути на грузовик мотоцикл i на ходу скочив у кузов.

З будинку полiцiї уже бiжать полiцаї, i Пантелiй, спираючись лiктем на кабiну, б'є довгою чергою в розгублену напiвбеззбройну отару, що зразу ж розсипається по всiх закутках подвiр'я.

Машини, пiдскакуючи, на повнiм ходу мчать по вибоїстому бруковi, обминають пiдводи з кабанниками, якi з усiєї сили перiщать батогами коней, i Пантелiй, смiючись, весело кидає їм:

– Спасибi, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.

Але тим, видно, не до ярмарку – женуть коней подалi вiд базарної площi i зникають за крутим поворотом…

На узлiссi заправили машини, закурили.

– Дамо, хлопцi, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слiд i наваляться до нас у загiн, як снiг на голову. Даремно цю витiвку не попустять. Чи як ви думаєте? – допитливо поглянув на партизанiв Пантелiй.

– Можна й круга дати, – погодилися. Чому було не погодитися пiсля доброго нападу? – Дорогу ж добре знаєш?

– З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! – вийняв iз рота люльку.

– Ти й до своєї дiвчини з зав'язаними очима ходив? – поцiкавився Слюсар.

– Нi, вона у мене така красива, як весна, – погляду не одведеш.

Партизани усмiхнулися, думаючи, що Пантелiй знову щось вигадає, але вiн неждано, задушевним голосом, наче зiтхаючи, промовив:

– Ех, i дiвчину ж викохав я, хлопцi! Кiнчиться вiйна – приїдете до мене i самi побачите, яке щастя може припасти чоловiковi. При нiй я навiть на горiлку дивлюсь як на ворога клятого… Ну, поїхали, час! – легко скочив у кабiну першої машини.

Глухими, лише тiльки йому вiдомими лiсовими дорогами повiв Пантелiй невелику колону. Вiра у своє вiйськове щастя глибоко укоренилася в душi партизана. Але це була не слiпа вiра. Кожен напад вiн ретельно обмiрковував, обираючи своїми супутниками несподiванiсть i смiливiсть, що переходили межi ймовiрного.

«Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми воюємо по-партизанськи – значить, мало не по-науковому, а iнодi й вище. Тут злились i наука, i догадка, i наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!» – любив повторяти в гуртi своїх товаришiв.

Тепер його потягнуло у тi лiси, де почав партизанити. Хотiлося хоч одним оком глянути на старий табiр, згадати минулi бойовi днi i водночас захопити кiлька авiабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рiдне гнiздо, i в пам'ятi перебирав хвилюючi картини, що одна за одною пропливали, огорненi живим сяйвом широкого серця, зiгрiтi щирим теплом молодостi. Незабутнє йому яскравiше уявлялося на вiддалi, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину боїв i випробувань лише блискавично вбирає у себе розрiзненi картини, несистематизовано кидає в глибiнь пережитого. А згодом вони випливали несподiвано, неначе промитi грозовим дощем. Так на вiддалi, згодом, нам стає дорожчим i дитинство, i молодiсть, i першi зустрiчi, i друзi. Так згадки про сонячний весняний промiнь i перший пролiсок огрiвають i радують нас у зимовi днi.

Надвечiр Пантелiй побачив тi лiси, окремi дерева, повз якi не раз проходив, якими не раз милувався. Ось i дуб стоїть, розбитий грозою, почорнiлий в серединi, а не засихає – на вузлуватих гiлках шумує жилаве рiзьблене листя, жовтiють точенi жолудi, знаходить притулок спiвуче птаство. Обережно спускає машину в яр i завмирає од несподiванки: насупроти нього, цiлячись iз автомата, стоїть Степан Синиця.