Михайло Стельмах - Велика рiдня

Ударив ядерний крапчастий дощ. Вiн зашумiв по травi, за-шкварчав по нагрiтiй дорозi i змiшався з дiвочими сльозами. Партизани повернули назад, i розгарячений боєм Тур мало не налетiв на дiвчину.

– Нiно, це ти?

– Я, товаришу комiсар, – голос її став чомусь винуватий, а гвинтiвка заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докiр, але нехай попробують у неї забрати зброю – самому комiсару не вiддасть.

«I не має вiн права забрати», – самiй стало досадно на себе, що заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.

– Хто ж тебе у бiй посилав?

– Сама пiшла, – твердiше промовляє, перекидає гвинтiвку на плече, мiцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремiнь.

– Молодець, дiвчино, – погладив невеликою рукою по мокрих дiвочих косах. – Спасибi тобi! – I вiд цих простих слiв скочується з плечей Нiни частина непомiрного тягаря i болю, начеб їх змиває цей ядерний прямий дощ.

В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка i навперемiжку понесли до розвихреного лiсу, що, немов велетенський лiхтар, освiтлювався зсередини синьою грозою.

На свiтанку їх перейняла варта загону iменi Ленiна, i незабаром оброслi, худi, почорнiлi i голоднi партизани кинулись в мiцнi обiйми товаришiв. В наспiх викопаних землянках затрiщали сухi дрова, запарувала на мокрих тiлах одежа, блискавично зникала їжа i на запалих щоках сiяла радiсть.

Пiсля перших невiдкладних турбот Созiнов знайшов Нiну в землянцi Соломiї i спочатку не пiзнав милого обличчя. Воно, просвiтлюючись жовтизною i голубiнню, стало бiльш довгастим, загострився нiс, а смiливi сiрi очi стали тепер сумовитими. Потрiскались до кровi неяркi губи, куточки їх опустилися вниз. Не змiнився тiльки розмах крилатих брiв i гордовитий дiвочий стан.

Ледве помiтною усмiшкою зустрiла Созiнова, i вiн зразу зрозумiв, що тепер їй нiчого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як образу, зневагу до пам'ятi матерi. Навiть здоровкаючись, не затримав зайвої хвильки її руку, тiльки очi зразу ж потьмарились, видаючи усi почуття.

– Як, Нiно, влаштувалася? – запитав, сiдаючи на кругляк.

– Умовила Соломiю, що будемо разом у пiдривнiй групi. З здивованням помiтив незвичну твердiсть у спiвучому голосi Созiнову не хотiлося б, щоб його кохана стала пiдривником, але водночас був радий, що горе не зломило, а змiцнило її. Тому став ближчий i зрозумiлiший новий вираз в її сумовитих великих очах.

– Добре. Нехай щастить тобi на новiй дорозi, – вийшов iз землянки, почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарнiла, змучена дiвчина.

«Уляжеться горе – i молодiсть вiзьме своє. Тiльки твердiсть погляду залишиться довiку», – наперед угадував, якою буде Нiна пiсля того, як зарубцюється душевна рана.

Дмитро прокидається вiд холоду i болючого безупинного стукоту в головi, начеб там невидимi ковалi гупають важкими молотами. Хоче пiдвестися, але тiло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим i болючим. Над ним коливається узорчаста листва дубiв, десь позаду ковзнувся промiнь – посвiтлiла зелень i заграли роси. Раптом, затемняючи свiтло, нахиляється осмiхнене блiде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено рухаються губи, але Дмитро з жахом розумiє, що вiн нiчого не чує. Переборюючи нестихаючий бiль, вiн ворухнув головою, однак – жодного звуку. Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що вiн онiмiв i оглух, так приголомшує його, що вiн на мить заплющує очi, а потiм всiм тiлом робить надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути iз себе страшне зацiпенiння. Пiдвiвся навколiшки, але невiдома сила кинула його на землю. I знову пiдвiвся, i знову упав.

Недосяжне небо слiпить його очi, вони наливаються дикою впертiстю i злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, i вiн, стримуючи Дмитра, щось швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже нiщо не може втихомирити непокiрної вдачi. Страшним ривком виривається iз обiймiв Слюсаря i, почуваючи, як розповзається обважнiле болюче тiло, трiщать i ломляться костi, пiдводиться прямо назустрiч сонцевi i летить у чорну i холодну безвiсть.

Прийшовши до пам'ятi, бачить пiдстаркувате добре лице з клинцюватою напiврудою, напiвсивою борiдкою.

«Лiкар», – догадується i впивається очима в папiрець. Великими лiтерами на ньому старанно виведено:

«Товаришу Горицвiт, не хвилюйтеся. У вас повiтряна контузiя i поранено ногу. Говорити i чути будете. Побiльше спокою. Бережiть себе. Лiкар Булгаков».

I враз це просте, з типово росiйськими рисами лице стає незмiрно прекрасним i дорогим. Одними очима вiн дякує лiкаревi, i тепла повiнь, що заливає Дмитра, зменшує болi i стукiт в головi.