Михайло Стельмах - Велика рiдня

Плазом поповзли вперед, оточенi нестихаючим лiсовим гомоном.

– Андрiю, менi страшно, – Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового плеча, i в її голосi почувся плач.

– Тодi вертайся назад, – суворо обрiзав. – Голови не пiднiмай, розумнице, бо нею кулi не розiб'єш, – був нарочито грiзний, щоб не розчулити сестру.

Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, i Андрiй похапцем скотив Ольгу в глибоку, ще не позазiлювану яму, що мiцно пахла коренем i грибною лiсовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнiздi. Поволi затихали пострiли, зiтхаючи, втихомирювались лiси, i така тиша розлилась в темрявi, що навiть своє дихання заставляло насторожуватись i прислухатись.

– Андрiю, не розшукають нас фашисти? – охопила обома руками братове плече.

– Не до нас їм. Вночi фашист боїться лiсу. Кожен кущ йому за партизана здається… От менi цi жiнки, вже й розрюмсалась.

– Я ж не плачу, Андрiю, то тiльки сльози так течуть… Ой, що ж буде з нашою мамою, бабусею! – i затряслася, опускаючи голову на. колiна.

– Може їх нашi визволять. Ти посидь, а я побiжу, гукну матерi, що ми живi.

– Менi страшно. Я боюся…

– Цить. Лiчи до трьохсот, i я повернуся, – вискочив з ями.

Дитячий розум пiдсвiдоме вхопився за лiчбу. Кiлька разiв Ольга збивалась iз рахунку, починала заново i знову збивалась. Раптом, мов крiзь сон, почула вдалинi:

– Мамо, ми живi!

Знову плеснув пострiл, потiм затрiщали кущi, i вона,. охоплена страхом, хотiла кинутися в лiси, коли озвався такий дорогий i довгожданий голос:

– Ольго, де ти?

– Я тут! – вискочила з ями i побiгла в обiйми брата.

Холодний дотик руки до її голови, плеча трохи заспокоїв дiвчинку, але дрож, дрiбна i гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тiлi.

– Ольго! Пiдемо зараз розшукувати батька.

– Пiдемо… Коли б його знайти. Ти знаєш дорогу, Андрiю? Сторожко прислухаючись до кожного шереху, пiшли до середини лiсу, що зводився над ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцiльною чорною стiною. Полохлива, луна приносила приглушенi вибухи, потворними ротами свiтилися напiвпротрухлi пнi, i крила дерев лякали глибоким зiтханням.

Ольга, пригнiчена похмурою величчю настороженого нiчного лiсу, почула, як її окутує, приголомшує острах, притупляючи бiль. Перестала плакати, намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Вона тепер пригадала давню казку про брата i сестру, розказану Андрiєм iще перед вiйною, i глибока повага до нього охопила усе її натомлене тiло.

– Сядьмо, Андрiю, – промовила не тому, що їй хотiлося-перепочити, а щоб почути його заспокоююче слово.

– Ти що? Втомилася? – зупинився, обертаючись до неї лицем, i поклав долоню на плече сестри.

– Hi.

– Тодi будемо поспiшати. Не рiвен час, – ледве не вирвалось зiтхання, але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. «Бiдна вона», – зi зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався i придивлявся до лiсу. Частiше почав зупинятися, нарештi нерiшуче застиг на невеликому зрубi, тоскно розумiючи, що заблудився.

– Андрiю, чому ми не йдемо?

– Почекай, – поволi вiдхилив руку сестри, озираючись навкруги.

Над низько спиленими пнями пiднялася вiнками буйна памолодь, пахло нерозквiтлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвiтрi полохлива осичина. А далi темнiли лiси, важкi, настороженi, нерозгаданi. Праворуч тьмяно просвiчувався молодий березняк i другим поверхом нависали темнi гiллястi дерева.

Андрiй прилiг на землю, але лiс – не поле: вiн заслонив усе небо, загратував його чорними стовбурами.

– Заблудили, Андрiю?

– Заблудили, – неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звiстка сестру. Але вона навiть словом не дорiкнула йому, тiльки стала бiльш зосередженою, мовчазною. I за це похвалив її в думцi.

Мовчки минули зруб, увiйшли у високий берестовий лiс. I раптом зупинився Андрiй, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звiдти хвилею пiдносився солов'їний спiв. Здавалось, уся темрява була по вiнця переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподiваними переходами вiд звуконаслiдування iншим птахам до неповторного срiбного кування, сопiлкового турчання, могутньої хвали життю i завмираючих зiтхань.

– Пiшли! – швидко рушив назустрiч повенi спiвiв. – Так спiвають солов'ї тiльки на Липовому бортi.

I справдi: Андрiй швидко найшов знайомий вигин дороги i майже бiгцем пустився вперед. Чим скорiше наближався до поля, тим бiльше охоплювала тривога: чому нiде не обiзветься лiс партизанським гомоном?

Починало блiднути, попелiти чорне небо. Вiд поля загудiли нiмецькi машини, почулися пострiли, а лiс стояв мовчазний, несхитний, мов зачарований.