Михайло Стельмах - Велика рiдня

I вже бiльше нема нi матерi, нi дiда Терентiя, нi саду – усе, усе винищує проклятий фашист.

I вже ця згадка про людовбивцiв є тою першою ниточкою, що поєднує її горе з навколишнiм буттям…

Чиїсь руки накидають на схолоднiлi плечi якусь одежину, i щось у тих неквапних м'яких руках є таке, що властиве тiльки її матерi. I дiвчина з подивом одводить свої пальцi вiд очей. Бiля неї порається, теж заплакана, Югина.

– Накрийся, дитино. Нашi принесли трохи одежi… iз тої, що поздирали душогуби iз нас.

Дiвчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати iз грудей. I знову заливається плачем, але не вiдкидає з плеч теплих неквапних рук, бо вони їй ще бiльше нагадують образ матерi. I в гiркотi холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.

Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили пострiли, а потiм чийсь радiсний голос полегшено сказав:

– Проскочили.

Чий же це голос? Вiн так схожий на голос Михайла Созiнова.

Непомiтно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з навколишнiм життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осiннiм кущi, не раз обiрветься, але знову i знову натягнеться, а до неї приєднаються iншi – закономiрно i мiцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потiм i рубцi вiдслоювати вiд живого болючого тiла, робити менш примiтними.

В iнших умовах, може, її горе рубцювалося б мiсяцями, вибило б надовго дiвчину iз звичайної колiї, але тепер життя вимагало вiд неї повної напруги, вiд якої не можна було ухилитись, як вiд граду на голому полi…

В глухих лiсах поховали Докiю. Недалеко вiд свiжої могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, i, майже не вiдпочиваючи, пiшли точно на пiвдень, в надiї наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен розумiв, що вiд цього залежало все. Голоднi, почорнiлi вiд втоми, поту i пилу, рухались лiсами вдень i вночi. Спали по три-чотири години. Похудiлий i постарiлий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тiльки невблаганне одне:

– Вперед, партизани! Вперед!

I брав на руки пiдбитого сироту Iвася, ще з бiльшою тугою пригадуючи своїх дiтей.

– Не треба, дядю Дмитре, – просився хлопчик, а сам iще мiцнiше притулявся усiм тiлом до командира.

Якось партизани на галявинi перепинили вiзника, що вiз в бiдонах на молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рiвно по пiвлiтра молока. Пили по черзi з нiмецьких нiкельованих баклаг. Потiм рештками живлючої рiдини заповнили баклаги, щоб можна було пiдтримати сили найбiльш знесилених жiнок i дiтей. Коней також забрали з собою: на воза посадили тих, хто не мiг уже рухатись. I знову твердий голос Тура:

– Вперед, партизани! До своїх!

Комiсар за цi днi зовсiм висох, але навiть i в години перепочинку не вiдпочивав, допомагаючи людям. А пiд час маршу бiльшiсть часу проводив у змiцненому ар'єргардi.

«Двожильний», – дивувався Дмитро, почуваючи, що i його вже валить утома iз нiг.

– Вперед, партизани!

Ледве пiдводились жiнки на скривавленi розпухлi ноги, –але треба було йти – i йшли. Найтяжче було рухатись пiсля вiдпочинку, а потiм розходилось болюче тiло, не так палало i нило.

Свiтлої мiсячної ночi їх наполохав якийсь дрiбний i частий перестук. Дмитро зразу з кiлькома партизанами вискочив наперед i залiг за деревами. На хвильку перестук замовк, а потiм знову почав наближатися, ритмiчно i легко.

I от на невелику прогалину грацiозно вибiгла пара диких кiз. Очевидно, почувши людський дух, вони зупинились, насторожено i гордовито, трохи боком, вiдхиляючи лискучi точенi голови. Ще одна мить – i кози, осiдаючи назад, метнулися б у протилежний бiк, але їх зразу ж пiдсiкли влучнi кулi.

Вперше за цi днi партизани добре поснiдали. Хай було безхлiбне, безсiльне, але м'ясно.

Недаремно Дмитро так поспiшав, неначе вiдчуваючи, що за ними женуться. Пiсля полудня всi виразно почули на широкiй лiсовiй дорозi позад себе гудiння машини. Спочатку ар'єргард, а пiзнiше бокова охорона доповiли, що позаду рухаються фашисти. Налiчили з вiсiмдесят, але, цiлком зрозумiло, було бiльше. Порадившись iз Туром, Дмитро вирiшив розбити загiн на двi частини. Одна пiд його командуванням буде стримувати фашистiв, друга частина i родини партизанiв на чолi з Туром якнайшвидше пiдуть на зближення зi своїми.

– Ну, жiнко, крiпись. Не вiдставай у дорозi. Та за дiвчиною доглядай, – кивнув головою на Нiну. I на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона оце стала перед ним.

Шорстким, зарослим обличчям припав до потрiсканих у кров уст дружини, попрощався з Туром, партизанами, Iвасем i, чуючи, як швидко, холодячи тiло, прибувають сили, упертiсть i злоба, пiшов до своєї невеликої, з двадцяти п'яти воїнiв, групи.