Михайло Стельмах - Велика рiдня

– Нема тут нашого батька, – нарештi вiдповiв на нiме запитання сестри. – Пiшли, прорвалися партизани з кiльця.

– Андрiю, що ж робити? – поширились очi сестри.

– Погане наше дiло. Тепер фашисти увесь лiс до галузки обшарять.

Завернули назад. До болю напружував мозок i не мiг знайти нiякого виходу iз велетенської пастки. Прокинувся передсвiтанковий вiтер, зашепотiла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизi краплини роси.

Бiля корiння, у зморшцi розлогої дупластої липи, тiсно примостилося, збиваючись в одну грудку, кiлька жовтих грибiв-поганок. Недалеко вiд них лежала скуцюрблена висохла гадюча шкiра. Догадка осяяла хлопця: залишався єдиний можливий вихiд – заховатися в дупло…

За цi три доби вони бачились тiльки вночi. Кiлька разiв повз них проходили карателi, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматiв, потiм гримiли вибухи бiля таборiв, i зрештою затихли споконвiчнi лiси.

пли дiти за цей час лише молоде липове листя, лисички i щавель. А замiсть води пили росу з дерев i трав. Язики отерпли, одерев'янiли, i на них з'явилася шорстка насiчка, яка буває на рашпелях.

Останнього вечора Ольга сама не змогла вилiзти iз дупла – так охляла i знесилилась, а коли Андрiй обережно опустив її з рук на землю, вона похитнулась i опустилась на траву.

– Нiчого, Андрiю, воно пройде, – промовила тихим жалiсним голосом.

– В тебе щось болить? – сiв бiля сестри.

– Всерединi млостить.

– Це вiд недоїдання. От доберемося до Марка Григоровича, вiн зразу тебе поставить на ноги.

– I медом нагодує? – зразу пожвавiшала дiвчинка.

– Аякже! I хлiбом, i медом. А це б i картопельки попоїсти – теж добре. Пiшли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно i легше буде, – допомiг пiдвестися сестрi i, притримуючи її, тихо пiшов по травi.

Далекi зорi схилялися вiнками над лiсом, виринали в прорiзах вiт i огрiвали дiтей своїм надiйним добрим сяйвом…

Пiзнього ранку вони дiйшли до пасiки Марка Григоровича, i Андрiй не пiзнав затишного лiсового кутка. Замiсть хати помiж обпаленими деревами стояла чорна потрiскана пiч, кругом валялися розбитi, потрощенi вулики, в яких тепер на знiвеченiй вощинi господарювали мухи та комашня. Прямо на землi спiвучими рухливими купинами клубилися гарячi бджоли, передзвонювали дерева, а один рiй уже порядкував у чорному коминi спаленої хати.

– От тобi i поїли меду, – опустилась Ольга на землю.

Андрiй обiйшов усе лiсове подвiр'я, але нiде й слiду чоловiчого не знайшов.

«Успiв утекти Марко Григорович. Зрости в лiсах – i не зумiти заховатись од ворога», – вiйнула утiшна думка.

– Пiдемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. I зерном можна пiдкрiпитись.

Аж увечерi дiйшли до села. I приторно солодким трупним духом повiяло на дiтей. Страшна руїна розкинулась перед ними.

Кiлька хат, неначе свiжi домовини на кладовищi, пiдiймались над безкраїми чорними просторами. Подвiр'я i вулицi були засипанi попелом, вугiллям, бiлим снiжком пуху. Обгорiле дерево i цегла перегороджували путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях повiдставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками. Iнодi на краях садкiв одна половина дерева чорнiла як вугiль, а на другiй колихалось зело i помiж листом несмiливо виглядала невелика грушка або молоде, все в бiлому пушку, яблуко.

I нiде нi тiнi людської.

Згорiла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвiттям, зеленiла молодим листом, осипаним попелом i сажею.

Заржавiлою лопатою Андрiй одкопав пiд яблунею кадiб, i вони повечеряли вогкою пшеницею, а потiм пiшли до баби Марiйки.

– Дiтки, чиї ви? – враз неждано обiзвалася темiнь. Аж назад подалися. Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дiдок з маленькою сивою борiдкою. Андрiй насилу пiзнав у ньому Полiкарпа Сергiєнка: так страшно змiнився, постарiв чоловiк.

– Ми, дiду, дiти Дмитра Горицвiта. Добрий вечiр, – привiтався Андрiй.

I тодi Полiкарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу i пiдiйшов ближче до них.

– Добрий вечiр, дорогi. Живi, здоровi? Де ж батько ваш? – притишив голос. – Не знаєте?.. А нас бачте, як пiдрубали. До билини все спалили. Iще людей усiх не встигли поховати… Вовки у село заходять – ласують убитими. I мою стару убили, а дiти врятувались, – i знову протер очi чорними тонкими пальцями.

– Дiду, а де наша баба? Живi? – запитала Ольга.

– Марiйка Бондар?.. У плавнi подалася.

– А тiтка Дарка?

– А тiтку Дарку вбито. Люди її – хворiла вона дуже – у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з рушницi вистрелив, а потiм кинув гранату. I рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там i ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грiшних, простять земляки.