Михайло Стельмах - Велика рiдня

Шенкель ударив його в груди, а потiм ногою копнув по стегну. Вiдступивши назад, Варчук у дикiй рiшучостi сунув руку до кишенi, де лежав парабелум. Але офiцер випередив його. Перед Сафроном у страшнiй i холоднiй круговертi майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза, навантаженого скарбами, i кiнська, здиблена вгору голова. Знову душа боягуза скувала всi його рухи, i рука не пiдняла зброї.

I, уже мертвий вiд розриву серця, вiн дiстає щедрий свинцевий подарунок – всю обойму свого браунiнга вгатив фашист, вибиваючи злiсть i острах iз неживого тiла. Одначе не вибив – вони потворною маскою скривили старе пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рiдкi i спорожненi очi…

Незабутнi березневi ночi тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий снiг, дощi i тумани, тумани. Вiдступає ворог. Ворог вiдступає.

Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей i худобу, устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькi села, огрiваючи холодне сiре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.

Димом, i кров'ю, i полум'ям, i урожаєм пахла земля.

Дмитро, вдихаючи гiркуватий i прiсноп'яний дух безмежних ланiв, настоєних вогким полином, щоночi водив у бої своїх партизанiв. Одного свiтанку, повертаючись у лiси, вiн раптом зупинився серед поля, радiсно застиг, а потiм скинув шапку i притис до грудей.

– Дмитре Тимофiйовичу, що з тобою? – пiдiйшов Тур.

– Чуєш, брате? Далечiнь заговорила. Орли у рiднi краї летять, – охопив дужою рукою вузькi плечi комiсара, i той скам'янiв бiля командира, потiм витягнувся, ступив крок уперед i знову, немов не довiряючи собi, завмер на мiсцi. Заволожились обiдки його очей, i коли вiн глянув на Дмитра, iз здивованням помiтив, що очi командира просвiтились сльозами.

– Нашi наближаються, Дмитре Тимофiйовичу! Нашi наближаються! – обняв свого старшого друга.

– Нашi! – нахилився до комiсара, тричi поцiлувалися i знову застигли серед поля.

Весняними ярими громами озивалася далина.

Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подiльського привiлля. I вiрилось i не вiрилось. I прислухались партизани до першого грому, боячись дихнути, слово промовити.

– Товаришi партизани! В честь славетної Червоної Армiї трикратний салют! – . радiсно скомандував Тур.

Пострiли змiшалися iз дзвiнким «ура». Чубатi голови припадали до голiв, в могутнiх партизанських обiймах трiщали костi.

– Пантелiю, хоч не задуши, бо менi ще своїх побачити хочеться, – виривався з ведмежих обiймiв Микола Остапець.

Дмитро пiсля хвилинного забуття вiдшукав очима Андрiя i пiдiйшов до нього. Глибокi темнi очi хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тiльки у дiтей i закоханих юнакiв. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогоднi по-новому пережив батькiвське почуття любовi. Вiн побачив у цьому стрункому пiдлiтковi не тiльки свою дитину, свою кров, а й свого товариша, захисника рiдної землi, землi, що уже прокидається, чуючи справжню весну.

I вперше за весь цей час йому захотiлося взяти сина на руки, почути бiля своїх грудей, понести, як колись нiс його у негоду. I, певне, син тiєю пiдсвiдомою течiєю, яка завжди наперед розкриває почуття рiдних по одному блисковi очей, руховi обличчя, недосказаному слову, зрозумiв свого батька, пiдiйшов до нього, простягаючи невеликi червонi руки. I Дмитровi здалося, що то не синовi руки вiн бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб нiколи-нiколи не випустити його.

– Iз святом вас, тату.

– Iз святом, сину…

I пiшли поруч до почорнiлого лiсу, торкаючись плечем плеча, охопленi мовчазною радiстю i любов'ю до всього дивного свiту, до тiєї чистої таємницi, що твориться навколо, наближається до них.

– Тату, подивiться сюди, – трохи вiдiйшов од дороги Андрiй i показав пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого снiгу. Посерединi прогалинки, навколо почорнiлого пня, кружатком пробилася земля, i па нiй закрасувалися першi, iще з заплющеними очима, пролiски, пiдходячи до самої лiнiї снiгу.

– Життя починається, – тихо промовив Дмитро, i цi слова легко i велично перенесли його у рiднi простори, що захлюпотiли пiд iскристим пiвднем пшеницями, i дiвочими пiснями, i солодкою тугою, од якої серце не завмирає, а збирається ширше охопити життя.

Опiвднi Дмитра i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.

– Ось вони, герої нашi, – привiтав їх Кошовий. – Вирушати на з'єднання з Червоною Армiєю готовi?

– Завжди готовi, Iване Васильовичу!

– Радянськi вiйська пiдходять до лiвого берега Бугу. Фашисти закрiплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим танкiстам i пiхотi.