Іван Білик - Цар і раб

— Перси, дитино моя… Втікай кудись…

І не через те приохочення, а від її звертання, якого Савмак змалечку не чув, йому стало шкода й доброї старої Лії, й себе, й ще чогось, чому Савмак і назви не склав би. Він вихопився в анфілади й побіг на площу басиліки. Важко зоружених римським обладунком гоплітів коло царя-кумира вже не було, брама ж Царського пілону світилась розчинена.

Савмак побіг до пілону й побачив у хвіртці крайнього дому заспану Іфімедію.

— Де твій господар? — спитав Савмак, хоча євнух Полікрат зовсім не був йому потрібен.

— Ось я! — почулося з двору, й попід руку мужеподібної жони просунулося баб'яче видиво господаря дому. — Проспали ми, лоґофете, царство! — сказав євнух, і досі виглядаючи з-під руки Іфімедії. — Проспали й пробз…

Не звертаючи уваги на його непристойний вираз, Савмак побіг у навстіж розчинену, ніким не чатовану браму Царського пілону.

Перших воїв Діофанта він побачив одразу за хоромами Зевса Евпатора та Зевса Робітного. Обвішані зброєю й невиспані понтійці байдуже сиділи попід мурами й хвіртками городян, і ся їхня байдужість найбільше вразила Савмака. Що далі вниз головним узвозом ішов він, то ряснішало чужинців, а в браму Полунічного пілону заходили нові й нові сотні.

П'ятеро хрестів праворуч од надбрамної вежі знову стояли вільні й, широко розчепіривши обійми, чекали нових жертв.

Пантікапейців на вулицях було зовсім мало. Повиходили тільки ті, хто під тріщання факелів минулої й позаминулої ночі волав про дружбу з Діофантом. Вони виносили з дворів ще засмолені амфори вина й частували визволителів. Савмак пішов угору Головним узвозом, та на розі аґори несподівано й для самого себе звернув на Першу терасу. Жовто-зелені смуги знайомого паркану ліворуч примусили його серце болісно стиснутись. Він стояв і дивився, хоча за строкатим парканом уже давно жили нові й напевне чужі люди. Він почав дивитися на юрмовисько з протилежного боку вулиці, та відчуття щемкого суму не полишало його. Савмак проминув Дамонів двір і натовп коло двору й поплентав аж до амфітеатру та Діонісієвого святилища, де не бував років зо два. Коли б хтось оповідав раніше, ніби любов здатна тримати людину й на відстані стількох стадіїв і стількох літ, він би засміявся вигадникові в очі, тепер же йшов і йшов, мов сновида, заполонений раптовим спалахом почуття.

Се як жар у попелі, подумав він, обминувши амфітеатр з верхнього боку. Ми думаємо, що він уже давно згас, а він тільки дрімає.

— Фратре!

Савмак од несподіванки здригнувся й став. Таким словом до нього звертавсь один-єдиний чоловік у цілому городі, його Савмак не бачив од самих гермей. От, убраний не по-весняному в теплу безрукаву гуньку, махав йому з брами Діонісієвого хорому.

— Що ти тут чиниш? — спитав він русинською мовою, й Савмак лише здвигнув плечем, бо не міг би й сам собі відповісти на таке запитання.

— А ти? — спитав Савмак, подумавши, що мав би бодай тепер поцікавитись, як почувається колісничий і чи добре зрослися ребра після тієї «піррової перемоги» на гермейських іграх, бо тільки від старої Лії чув, що От вельми довго не вставав із кравата.

Колісничого пересіпнуло злим сміхом:

— Чиню требу грецькому кумирові! Хіба-с не чув за мене, болярине?

Гіпподам розповідав Савмакові, нібито найзапеклішим прихильником «скіфського царя Палака», тобто князя Бориса, був тієї ночі колісничий От, і Савмак аж тепер кивнув у відповідь фратрові, але ж хором Діонісія не давав права притулку. Савмак нагадав про се, та той недбало махнув рукою:

— Тута маю приятеля, жерця, тож коли що, він мене сховає. Мислиш, у хоромах Посідона та Ахілла Дельфінія не займуть, коли що? Ого-го! Не чув єси про того Діофанта, коли таке речеш!.. — Він притяг Савмака до себе й палко зажебонів: — Послухай, брате, сховайся й ти, не важ головою вдруге, вона ще придасться, твоя голова!

Савмак поволі відтрутив його руку й пішов вулицею Першої тераси назад. Тоді, майже рік тому, він утік од безглуздої смерти, й сей От не кинув його в біді. Але чого він, Савмак, за сей рік домігся й що, власне, змінилося відтоді в його житті?

Усе повертається на старе, згадав він слова Платоніка, бо навіть земля — й та кругла. Сей несподіваний поворот думки спершу здивував його, та, дійшовши до смугастого зеленаво-жовтого муру, він мусив згодитися й з Платоніком, і з самим собою, й майже вголос проказав:

— Ніщо в світі не трапляється вперше.

Біля багато оздобленої мармурової брами навпроти й досі юрмився люд. Се були прибічники Дамона, які поза тої ночі вимагали впустити в місто Діофанта. Тепер сі люди враз почулися на коні й узяли дім свого вождя в облогу. Вони, кожен обнявшись із одним і двома понтійськими воями, пили вино й закушували фініками, а троє коротко стрижених, мов римські сенатори, робів великого колісничого ходили поміж них і доливали з амфор червоне вино, яке аж сюди тхнуло молодим оцтом.