Іван Білик - Аксіоми недоведених традицій

Віддавна слово «гуни» вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни зійшли з теренів історії вже п'ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, що дорівнює не менш одіозному імені вандалів?

Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об'єктивність проступає неприхована зненависть до гунів.

Римський історик кінця IV сторіччя Марцеллін Амміан доводить, нібито вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, що міститься десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, які зумисне обпікають собі обличчя, щоб не росла борода. Готський же історик Йордан виводить плем'я гунів од шлюбу якихось «відьом», що їх буцімто конунг Філімер, син Гадаріха, прогнав у дикі степи, та ще таємничих «нечистих духів». В іншому ж місці той самий Йордан твердить інше: гуни пішли з булгар…

Але не дивуймося Йорданові й Амміанові. Вони були дітьми свого часу, й над ними тяжіли традиції ранньосередньовічної хронографістики. Ми читаємо твори цих істориків із застереженням, і ніякі «відьми» та «нечисті духи», та казкові країни Кінокефалів не шокують нас.

Але як дивляться на предмет новітні історики? Перелічувати всіх авторів тут було б не доцільно, тож загляньмо до енциклопедій, що ввібрали в себе квінтесенцію знань. У відповідному томі БСЭ в статті «Гунны» читаємо: «Кочовий народ Центральної Азії, який мешкав спершу на північ і захід від р. Хуанхе й створив у III–II ст. до н. е. на території Монголії та Пд. Прибайкалля військово-племінний союз, відомий з китайських джерел під назвою „хунну“».

Й далі йдеться про те, як гуни підкорили Китай, як потім, зазнавши поразки, розкололись навпіл, і північна частина їхня почала поволі кочувати на захід, аж доки не опинилася в Європі й у середині V століття прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейців.

Те саме читаємо й в УРЕ. Різниця тільки, що тут подано старіші відомості про «хунну»: вперше про них згадано в китайських літописах за 2356 років до н. е.

Але ж у тих славетних китайських джерелах ідеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про різні народи тут ідеться?

Якщо вивчити праці вітчизняних археологів й істориків В. В. Бартольда, К. О. Іностранцева, С. С. Сорокіна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бічуріна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, які зазначені в енциклопедіях серед учених, що досліджували історію цього народу, — то вийде, що «хунну» справді існували й, згідно з китайськими літописцями, десь на зламі ер почали свій повільний марш на захід. Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше від Казахстану жодних слідів цього великого й могутнього народу не знайдено.

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття.

Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року н. е. Виходить, що гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, й навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстиніана.

Звідси виникне логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, не залишити по собі жодного сліду?

Ні, це був би абсурд.

Наші вчені, та й не тільки наші, стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відкололася більшість колоній та залежних племен і народів, а самі ж гуни не могли отак безслідно запастися в небуття!

Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінально, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов'ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали римлянами («румун» саме й означає «римлянин»); так вийшло, нарешті, й з незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам'яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши, компонентом генези української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки Лівобережної України та Причорномор'я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові озера! Про високі половецькі могили з оригінальними пам'ятками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, у яку скруту б він силою обставин не потрапив, — зникнути безслідно не може.