Іван Білик: Аксіоми недоведених традицій

Чи не помилка знову? Виявляється, що ні, не помилка й не випадковість. Трохи нижче Й. Меурсій оповідає, що син Фродо III Фрідлев (від гунської царівни) виховувавсь у… Русі! Так, у Русі: in Russia relictum. Та й за дружину собі цей «руський вихованець» узяв Юрицю, доньку Грубо чи Грубона (ім'я Грубо й досі побутує серед сербів), отже, теж слов'янську князівну котроїсь сусідньої країни. А що держава Фродо III межувала із Слов'янщиною, про це свідчить той-таки Саксон Граматик: володіння його ширилися від Рейну до Русі (Rusciam). Крім того, перш ніж назватися королем Данії та Вандалії, Фродо три руські річки наповнив трупами. Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувалося чимало істориків, у тому числі й новітніх.

Таким чином випливає ще один висновок: вандали та бургунди — теж слов'янські народи. Й, коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання цієї назви вандалів у різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, вони й венділи, то побачимо, що всі вони дуже добре лягають в одне синонімічне гніздо.

Й підтверджень цьому в історіографії скільки завгодно. Скажімо, Птолемей називає Рифійські гори та Ерц Гебірге, з якої витікає Ельба, горами Вендськими, а Діон Кассій — горами Вандальськими. Й. Меурсій, говорячи про завоювання готів-датчан, називаючи учасників цієї війни, каже, що Струнич — вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому іншому схожий до нього, тут уточнює Меурсія: Струнич — Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свідчить: готи прийшли із Скандинавії й підкорили вандалів.

Про зафіксоване історією переселення частини західних слов'ян, тобто вандалів, лужичів, бургундів тощо, на південний схід, до Дніпра та Дунаю, шведський історик середини XVIII століття Олаф Далін каже: «В цей час скіфи мовби набули нових сил, коли сюди з півночі прийшли їхні древні одноплемінці». А це ж було, найвірогідніше, під тиском готів, а такж неврожаїв, у VI сторіччі. І якщо О. Далін називає вандалів родичами скіфів, то ніякими родичами германців вони одночасно бути не можуть.

Але нагадаймо собі епізод, коли після війни готів-датчан зі слов'янами син готського короля Сіварда, Йормунрек, відомий пізніше під ім'ям Ерманаріка чи Германаріха, потрапив у полон до князя Ізімира. Про цього володаря й Саксон Граматик, і Й. Меурсій кажуть: rex Sclavorum. Але пізніший французький історик Д. Рауль-Роше заперечує або уточнює: Ізімир був roi des Vandales, тобто вандальським королем.

Значить, слов'яни західні, безпосередні сусіди готів-датчан, колись і справді звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пізніше за ними міцно встановлюється назва, яка відрізняє їх від слов'ян східних, слов'ян-скіфів, слов'ян-гунів.

Та й чи така вже прірва між цими двома назвами: «слов'яни» й «скіфи»? Далебі, ні.

Готською мовою Слов'янія звалася Світіод (Svothiod або Suithiod). Це скорочене слово, складене з двох різних: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod, thiuda означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторів, то матимемо: svivi, scuavi, scuivi, scuifi. Отже — Скіфи. А ще дужче зближаються грецькі «скіфи» (в іншому варіанті «скіти») з Тацітовими сітонами; тут переднє латинське «s» переходить у «sc». А сітони, судячи з Тацітової «Германії» — слов'яни. Й хоча сам він відносить і їх, і вандалів до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать і так звані лугії, й навіть венеди. Щодо венедів немає ніякого сумніву, а Тацітові лугії — це лужицькі слов'яни. Такої думки дотримується й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданні Таціта про венедів сказано дуже невиразно, а лугії тут — «загальна назва ряду германських племен, які жили на північ від Карпат, між Одром і Віслою».

Нас не повинна бентежити ота нібито мала схожість назви Suavi зі звичним нам «слави». Так писали готські та інші західні історики, а готи ж найближчими сусідами мали слов'ян західних, отже ж, і відомості брали безпосередньо в них. А попросімо, до прикладу, поляка написати по-своєму оте «слава», й він обов'язково напише так: slawa. Коли ж попросимо його прочитати написане, він прочитає: suawa, бо те «l» — то не звичайне «l», а так зване «тверде», й вимовляється воно як коротке «у», чи наше «в» в кінці слова або складу: прийшоу, дау, заубачливий, поуторний тощо, хоча ми теж пишемо: прийшов, дав, завбачливий, повторний (в українській абетці такої літери не запроваджено, хоча звук і є; існує ця літера тільки в сучасній білоруській абетці).

Таке тлумачення видається цілком переконливим, а отже, зрозумілий і готський принцип написання слів із коренем «слав». Навіть більше: з подібних випадків починаєш чіткіше уявляти, яка то стала річ — мова і як повільно змінюється вона, — найповільніше з-поміж усіх суспільних явищ.