Іван Білик - Цар і раб

Тепер уже Борис усе знав. Діофант не зміг би подолати Гойка та Вишату навіть під мурами Пантікапея. Тоді хитрий грек удався до іншого. Він підіслав до Верховинського княжича свою людину, й людина спитала: «Скільки ви дані заправили сте з пантікапейців?» Гойко відповів: «Сім талантів сріблом». — «А скільки дає тобі твій новий тесть?» — «Два». — «Пощо так мало?» — «Бо вої Вишатині вчетверо многші». Діофантів підслужник засміявсь: «Ось тобі три таланти. Підеш усп'ять?» — «Ні». — «А за чотири?» — «За чотири піду», — сказав Гойко, вирішивши, що срібло падає йому просто з неба, без помаху меча й жодної краплі крови. Коли вранці до Пантікапея підійшов ладдями Діофант, Гойка вже не було під мурами, він ще серед ночі знявся й пішов у бік Феодосії. Кленучи зятя всіма вогнями Пека, Вишата не зважився самотуж боронити город, до того ж і зачинений, і теж одійшов на захід, а Діофанта в Пантікапеї зустріли, мов визволителя.

Коли єси зрадив раз, то зрадиш і вдруге, сказав Борис у бік братового зятя, й се навернуло його на думку, якої не висловив велій боярин Богдан. Спинивши коня біля рову під брамою, князь дочекався голови полку, хоча брама була вже навстіж одчинена. Вгорі на вежі майоріли два сині з перехрещеними стрілами прапорці — знак турицького князя, й вони здалися Борисові надто низько. Зведу мур угору, сказав він. Од озера до моря, всенький осей західний мур.

Але пригадалися події останніх днів і геть нерозумно віддана ворогові Керкенітида, й він одчув, що мусить схилитися до думки велійого болярина Богдана, хоч як би се здавалося неприємно.

Греки нишкли по своїх домівках, «скіфи» теж не виказували особливої радости, бо війна затяглась, чутка ж про здачу Керкенітиди понтійцям, як буває щораз, уповзла до города поперед рати.

Наступного, сьомого дня травня місяця вої з ранку почали виводити західний мур угору, підкоряючись окрикам десятників та зідарів, інші ж длубались у рові, поглиблюючи його ще на чотири лікті. Робота тривала й сього дня, й наступного, й до кінця травного місяця, рів розширився й поглибивсь, мур теж виріс на чотири лікті, так само, як і всі його чотири вежі, й коли з заходу підійшли понтійські ладді, Борис ізвелів зачинити всі брами.

Ладь було вдвічі більше, ніж тоді, під Керкенітидою, й він знав, що понтійський воєвода Діофант за сей час устиг привести підмогу з самої Синопи. Князь ходив з братами та веліїм болярином за визубнями муру. Камінь лежав добре, міцний і широкобрилий, позчіплюваний мідними скобами вперехрест. Аби зруйнувати такий мур, Діофантові довелося б виставити сотню важких пороків, яких у нього не було. Й однаково, дивлячись із мурів униз, не до моря, де віддалік спинились понтійські ладді, а в глибокий, виструганий і политий водою рів, болярин Богдан хмуривсь, і його настрій передавався князеві. З усіх п'яти братів, які були поряд, тільки Ізімир підтримував Бориса. Якщо вклонимося Великому князеві, сказав він і вчора, то не сидіти нам у вітчині.

Та сьогодні й Ізімир уникав дивитись йому в вічі, й Борис уже знав, що лишається зовсім сам на своїй думці.

Ні першого, ні другого дня понтійці не зважувалися підходити близько до города. Їхні ладді, оснащені носовими пробоями, тирлувалися на заході, де берег трохи поступавсь, і тільки поодинокі діери на поважній відстані, куди не сягали стріли пороків з городських веж, плавали в одвертому морі й уходили в одкриту затоку на схід од Красної Заводи. Та їх Діофант привів сюди не для сього, й таке обережне кружляння не могло тривати до безвіч.

Коли Борис у супроводі своїх найближчих радців зійшов з мурів додолу, Богдан знову сказав:

— Аби-смо не діждалися, коли застережуть увесь берег.

Його заклопотаний голос можна було сприйняти як побажання, та Борис добре знав свого першого воєводу. Його щоденні нагадування й прозорі натяки дратували Бориса дедалі дужче, й здавалося, що то великі й важкі краплі холодної води падають йому на тім'я й крізь кістку всвердлюються в мозок. Діофант коли не завтра, то післязавтра спробує міць городських мурів та брам. Але не се лякало Бориса. Лякало інше: глуха облога, до якої потім перейде Діофант, обсівши город з моря й суходолу.

У заводь він вузьким ровом не наважиться ввійти, думав Борис, але обсяде її з того берега, й сі мої чотирнадесять ладь так і киснутимуть без толку, бо жадна миша не випорсне з города, що так, то так.

Уранці Борис намовив княжича Гойка вивести ладді ровом і спробувати щастя в ловах. Десятеро Гойкових ладь погналися за двома Діофантовими, які підійшли були зовсім близько, та се нічого не дало. На підмогу тим двом із гурту вискочило двадцять, і Гойко мусив сам утікати в заводь, перекинувшись із ворожими поморами сотнею стріл.