Іван Білик - Цар і раб

Савмака сього разу помітили, й до нього, стрибаючи на дерев'яній нозі, прикульгав головний керамевт царських черепичень Хірісоф:

— Може, сядеш, твоя ласка, з нами, великий лоґофете?

Савмакові поза шкурою продерло морозом, і не від страху перед сим набродом, а тому, що він уважав Хірісофа мертвим.

— Не лякайся, кіріє, — лагідно сказав Хірісоф, угадавши думку великого лоґофета. — Я не з царства тіней повернувся. Ті четверо дали дуба ще до півночі, а мені байдуже! Тільки руки трохи понатирало, глянь! — Він випростав руки, які досі тримав під гіматієм, і Савмак побачив змащені оливою червоно-сині борозни, що пов'їдалися безногому керамевтові до кісток. — Слава кумирам! — сказав Хірісоф. — Вони вчасно відібрали в мене ногу, й мені було дуже легко висіти на хресті. А ті, що з обома ногами — тіу-у!.. — Старий метек свиснув і показав великим пальцем униз. Він і досі ясочкою заглядав у вічі Савмакові, та Савмак здогадувався, скільки важить його посмішка й чим вона може обернутися щомиті. — Чи не сядеш із нами, підлими, отут-о в пилюці випити ритон Дамонового винця?

З гурту почали вигукувати двозначні здоровлення Савмакові, й Савмак поплентав далі, переслідуваний голосами й висвистами.

— Якщо хочеш поговорити з шановним Діофантом — скажи! — почув Савмак сміх безногого керамевта. — Я проведу тебе, він тут, у Дамона!

Головний узвіз був уже забитий понтійськими воями, дехто заходив на подвір'я городян, інші й досі чемно сиділи попід парканами та на сходах, а за брамою Царського пілону було порожньо, навіть евпатриди не вешталися на своїй Восьмій терасі. Всі вони зараз у Дамона, подумав Савмак. — Усі, бо такий закон зграї. Він рівним кроком піднявся царським клімаксом і так само спокійно проминув головну браму хорому. Ніде не було ні душі, тільки в далеких анфіладах майнула згорблена постать Лії, й у тому теж була закономірність. Савмак ішов анфіладами царської половини, яким, здавалося, не буде кінця, й коли дійшов до тронного екуса, почув збуджений жіночий голос:

— То ти відчинив йому пілони? Ти?.. Скажи — і я накладу на себе руки!.. Я знаю, се ти зробив. Ти ненавидиш мене, що я не народилась мужем, і зробив се в наскоці старечої помсти!..

У сьому домі всі ненавидять одне одного, подумав Савмак і відчинив важкі двері. Цар сидів долі, біля підніжжя свого трону, в повному бойовому обладунку, навіть щит, який споконвіку висів над троном, тепер лежав догори ремінням коло Перісада. Вероніка ж стояла над ним і, мов сліпоока кумира Феміда, таврувала свого батька простягненою вперед рукою. Побачивши Савмака, вона підбігла до нього й залилася слізьми, повисши в нього на шиї, безвільна й убита горем.

— Захисти мене, захисти!.. — хлипала вона в безтямі. — Він і тебе ненавидить, що віддав мене за тебе… Він усіх нас ненавидить… Усіх ненавидить!..

Савмак підняв її й поклав на перше-ліпше ложе, як клав безліч разів на свій цупкий, майже невільницький крават, коли басиліса Вероніка, знехтувавши поконом, приходила до його таламусу серед ночі, перебравшись в гіматій своєї роби Електри. Вероніка зіщулилася й притихла, сторожко пильнуючи кожен рух Савмака, й коли він підійшов до Перісада й так само легко, як допіру її, підняв на рівні ноги й поставив, крикнула:

— Не вбивай його!

Савмак узяв басилевса за ріденьку сиву бороду й підвів угору:

— Се ти зробив?

Старий цар почав пручатися й видирати борідку з його рук, але Савмак тримав міцно.

— Пусти…

Савмак побачив у його очах сльози й з огидою відтрунив од себе:

— Боявся віддати доньку за роба? Тепер і сам робом будеш, кумири тобі не подарують. Будеш робом Мітрідата. Чи то пак: «другом понтійського царя»!

— Ні, ні! — раптом захрипів Перісад і почав бити себе в груди: — Не я відчинив і не я велів одчинити. То Дамон, Дамон, хай буде прокляття його насінню! Дамон…

Савмак вийшов і потяг ноги до свого таламусу. В хоромі було тихо й мертво, мов Гермес повиряджав усі душі до царства тіней, але сій тиші не належало довірятися, бо в хоромі все з гори до низу просякло оманою. В щілини всіх дверей і ширм за Савмаком стежили десятки пар очей, і він одчував їх, мов поколювання голками по шкірі, але байдуже тяг ноги далі й далі.

Ся тиша тривала до кінця дня й до сходу сонця, й коли сонце ожило й осяяло визубні муру за Савмаковим вікном, усе раптом ожило й загомоніло довго тамованими голосами. Цареві в гості завітав Діофант, який досі сидів у Дамона, та се гостювання тривало дуже коротко, й він знову пішов, дзенькаючи срібними острогами об мармурову підлогу хорому.