Іван Білик - Цар і раб

Й коли з'явився на діерах і тріерах Діофант Синопський, усі в Пантікапеї сказали: ось наш покупець. І багато дехто в городі вже тягне руку по ньому, й мало хто впирається, бачачи нікчемність останнього в династії Спартокідів, і лише скіфи пантікапейські почали збиратися купами…»

Савмак зиркнув на лоґоґрафа, який уже не спав, а тільки вдавав заснулого, й сердито ляпнув верхньою дошкою:

— Се що? Одне — для царя, а друге — для себе?

— Для людей, для людей! — квапливо заговорив, не підводячись, євнух, тоді таки підвівся, й голос його від хвилювання аж шкварчав: — Перісад помре, й солодкий єлей піде за ним у могилу, й уся їхня влада западеться в тартар, а се буде! Буде, побачиш! Ти молодший за мене й доживеш, коли люди перегортатимуть осі аркуші перґамену, й дошукуватимуться правди, й знайдуть її ось тут… — Євнух скотивсь із кравата, простирало потяглося за ним, але він підібгав його ногами й укляк біля скрині з дорогими йому перґаменами, тоді враз притих, споважнів і почав горнути висле голе тіло в полотнище простирала. — Думаєш, правдивий історик у наші дні може писати правду? Правда розкриває всі виразки й усю гидоту, а сей труп, — євнух широким рухом махнув у бік Акрополя, де мешкав цар, — сей труп смердить і тому змащує себе всіма на світі пахощами й єлеями, щоб забити дух тліну й сховатись від людей.

Кожен вертається на стару стежку, подумав Савмак, дивлячись на споважнілого історика. Се він уже чув од нього, та воно раптом ще дужче вразило його, ніж раніше.

— Й ніхто не знатиме твого ймення, — сказав Савмак. — І ніхто не повірить, що се писав ти, бо ти все життя змащував Перісада медом.

Проти сього не можна було заперечити, й господар дому знову почовгав до ліжка.

— Але історикові не се — головне, — кволим голосом одповів євнух. — Історик живе для правди, щоб його правду знали ті, що народяться після нього. Я задля сього ім'я своє офірую. Підпишу в кінці: «Історії сі склав і записав лоґоґраф Скімн, для якого над усе була істина».

— Скімн уже давно помер.

— Не вельми давно, — з сумом глянув на нього євнух. — І він був молодшим од мене, й усі повірять, що сі писання склав він, коли нікому буде заперечити, бо люди не безсмертні. Згадай Платоніка: «Ми не пам'ятаємо людей, які жили перед нами, але так само й нас не пам'ятатимуть люди, які житимуть пізніше». Вічною лишається тільки істина.

Савмака се схвилювало дужче, ніж він міг сподіватися. На пам'ять спливли власні роздуми й власні вагання, й він із запалом вигукнув:

— Але ж Платонік мовив й інші слова! Він казав, що в світі не буває нічого такого, що б уже не було колись, усе повертається й вертає на стару стежку, й коли тобі щось видається новим і не баченим, не вір очам своїм: се вже теж було в давніші часи, лише ми про нього не знаємо!

Він вийшов, аби забути про все дрібне й огорнене мулом буднів. Серце його билося важкими поштовхами, наче після струсу, й у голові стояв лункий відгомін того биття. Якась думка, велика й досі не звідана, витала навколо нього, він спробував осягнути її, але не міг зосередитись. Вулиці вирували людом, усяким збудженим людом, наче в Пантікапеї народився новий кумир і всі шукали його й не знаходили.

Кумири народжуються в нашому серці, подумав Савмак і рушив навпростець аґори, для сієї пори дня незвично гомінкої. Й вони народжуються в несяжній радості або у великому горі, в час потрясінь, — думка виструнчувалася сама, й він ішов, продираючись у тисняві пантікапейців, не чуючи вигуків і голосів, спрямованих до нього, й дослухався лиш до одного, народженого в серці, голосу.

Пізнього вечора, коли небо всипали весняні зорі, він виліз на мури Акрополя й пішов попід визубнями кам'яного заборола, й що далі йшов, то дужче переймався радістю передчуття. Лоґоґраф казав правду, подумав Савмак. На верхніх і нижніх терасах палахкотіли вогні, десятки, сотні факелів, і що нижче від Акрополя, то їх ставало рясніше. Всіх вільних од сторожування на мурах воїв Дамон кинув у те вже давно не бачене в Пантікапеї вировище, та що могла вдіяти сотня-друга гоплітів супроти цілого міста. Коли вогонь охоплює скирту сіна, — згадав Савмак байку Езопа, то марно гасити його: від води полум'я ще дужче розгоряється.

А те, що Савмак бачив з високих мурів Акрополя, було й справді схоже на пожежу.

Акрополь стояв німий і глухий до того, що діялося в городі, та се теж могло бути оманою. Біля засуненої колодами брами чатували сторожі знадвору й ізсередини, на мурах та вежах теж тьмяво зблискували до далеких факелів щити варти, а півсотні вбраних у римські лати гоплітів розташувалися просто серед хоромного двору, на басиліку, біля подоби Перісада Олімпійця.