Іван Білик - Цар і раб

— Ні, тепер ти п… підеш зі мною! Коли посмів проч… читати осе ось, то вже мусиш прочитати й інше… Й саме сьогодні, поки я п'яний, бо завтра…

Не звертаючи уваги на евпатридів, які поступалися їм, здивовані, що захмелілий великий лоґофет і зовсім п'яний лоґоґраф ідуть, учепившись один одному в гіматії, вони проминули ґрифонів царського клімаксу, скотилися з Дев'ятої тераси на Восьму та Сьому й почали гатити кулаками в хвіртку євнуха. Спершу виглянув конюший сторож з Перісадових стаєнь, теж обдивився двох поважний царських чинців з голови до п'ят і поволі сховався в стайнях. Лише тоді десь із не знати яких нутрощів лоґоґрафового двору почулася спершу рипуча лайка старої роби Іфімедії, а тоді й сердиті кроки. Вгледівши господаря п'яним, вона склала руки на грудях і подивилася на нього по-курячому спочатку одним, тоді другим оком, наче й не помітивши царевого зятя.

— Не впізнаєш, стара гетеро? — захихотів євнух, але входити не зважувався, бо Іфімедія зайняла собою всю хвіртку.

— А ти себе впізнаєш?

Лоґофет ляснувсь по м'яких стегнах і зайшовся вдаваним регітцем:

— Ти тільки под… дивись на сю кік… кімору, подивись, подивись!.. Та як візьму зараз дрюка, та як розмахаю…

Роба ще раз по-курячому придивилася до нього, тоді враз, мов граблива сойка, схопила євнуха взакарк і потягла до двору, хряпнувши хвірткою в Савмака перед самим носом. Савмак слухав її грубий голос уже через мур огорожі:

— Ехей, ти, гладкий вирізаний кабанюко, як турну зараз у нужник, то й Посідон тебе не відмиє!..

Далі почалося якесь тузіння й вовтузіння, люте й мовчазне, й лише коли все втихло, з хвіртки з'явився й «ведмідь» — діерарх євнухової дворядної ладді Теодор, про якого Савмак лише недавно довідався, що він — метек, одпущеник лоґоґрафа.

— Хайре, кіріє великий лоґофете! — привітався він із знанням чинности й труснув гривою. — Кірій лоґоґраф чекає на тебе в своїм екусі. Не зважай на ту бабу Іфімедію, вона кого завгодно…

Савмак аж тепер подумав, який смішний вигляд мусив мати збоку, й швидко ввійшов у двір. Євнух чекав на нього вельми своєрідно. Він лежав на краваті зовсім голий і тонко свистів носом, та коли Савмак, неприємно вражений сим видовищем, рушив був іти геть, почув за собою плямкання:

— Я сю стару гетеру колись так про…провчу, що… — Євнух прудко підвівсь, аж не вірилося, ніби допіру свистів носом, і прикривсь нижче гладкого черева смугастим простирадлом: — Ти мого сина бачив?

— Кого?.. — Савмак од несподіванки сів на дзиґлик.

— Сина… сина… — проказав євнух і крикнув у двері: — Ехей, стара гетеро! Принеси сюди Ніколая, кажу, ну!

Іфімедія на продиво покірливо виконала його волю й з'явилася з пикатеньким хлопчиком років до півтора в руках.

— Дивися! — сказав євнух. — Схожий на мене хоч трохи?

— Схожий, мов рибка на рака! — віддячила-таки за свою покору Іфімедія й понесла малюка геть.

— Ото тепер мій син, — сказав євнух, знову впавши на крават горілиць. — А що: хай пропадає все моє добро за так? Усиновив його, вже й до фратрії записав минулого місяця. Хай тепер кажуть, що я євнух і нічого не вмію…

Він посміхавсь, але слова його звучали не так весело, й Савмак спитав:

— Де ти взяв ту дитину?

— Ніде! Було в мене двоє робів позаторік: Сінд і Парфянка. Я їх застерігав, нещасних, щоб не встругали мені байстря, — не послухали. То я й узяв його собі за сина.

— А вони?

— Що — вони? Сінда Теодор продав у Візантій, а Парфянку я подарував у хором.

— У який хором?

— Олімпійського цілит… теля.

Савмак пригадав свої позаторішні мандри в мірмекійський заміський хором Асклепія, й од страшного здогаду по спині в нього полізли мурахи.

— Вона вже… померла? — спитав він по часі.

— Ні, ще жива… — Євнух принишк і згодом знову засвистів носом, а коли Савмак, струснувши з себе спогади й здогади, встав, той озвався: — Он отам візьми…

— Де?

— В скрині зверху.

Савмак одважив коване віко скрині й дістав те, задля чого прийшов до сього дому. Грубий стос дбайливо підрізаних перґаменів був згори й зі споду стиснений двома дошками й ізшитий з одного боку. Се не здивувало Савмака, бо в євнуха всі дорогі перґамени зберігалися в такий спосіб. Він одкинув верхню дошку й почав читати чорним тетраменом списані, жодною червоною буквицею не оздоблені рядки:

«В день гебдоме фтінонтос місяця антестеріона першого року сто шістдесят п'ятої Олімпіади прийшов під мури Пантікапея Анахарсіс, брат Палака, скіфського царка, переможеного Діофантом, сином Діофанта Синопського, й Перісад затремтів, і наклав Анахарсіс дань многу на царство Боспорське, й цар почав знімати кожен обол із своєї давно спорожнілої скітниці, де велися самі миші та пацюки. Й мав Анахарсіс воїв жменьку, та нікому й на думку не спало захистити землю прадідів. І всі ще раз побачили, яка нікчема сидить на царському троні та як глибоко загнилося все царство. Кожен евпатрид готовий гуртом і вроздріб продавати вітчу землю кому завгодно: й сенаторові римському, й цареві понтійському Мітрідатові, й усякому, хто назвав би себе покупцем сього славного колись города.