Валентин Чемерис - Фортеця на Борисфенi

— Ви хто такі? — запитав Потоцький.

— Музики, — відповів високий і по хвилі додав: — Я — Самійло Голосистий, кобзар, а це мій товариш і побратим Ничипір Біда, лірник. Вдвох по Україні мандруємо та людям граємо.

— До бунтів чернь закликаєте?

— Закликаємо до волі! — визивно мовив Самійло Голосистий. — Козацька кобза ще ніколи не грала під панську дудку.

— Ви в мене пограєте! — зашипів Потоцький. — Ви ще потанцюєте під мою дудку, пся крев!

— А ти ж хто такий? — глухо поспитав сліпий лірник.

— Худоба! — Ротмістр навідліг вдарив рукою сліпого лірника — Бидло! Як ти смієш так казати єгомосці польному гетьману?!

— Бити сліпого діда не вельми велика честь, — з гідністю відповів сліпий лірник і повернув лице на голос Потоцького. — То це ти сам Потоцький?

— Сам, — криво посміхнувся польний гетьман.

— Чули про тебе, катюго, чули! — гнівно сказав лірник. — Села випалюєш, звіре прелютий! Груди жінкам вирізуєш, немовлят знищуєш! Ні людей, ні Бога не боїшся!

— Не боюсь, хлопе. Проти вашого люду в мене військо є, а Бога… З Богом мій капелан побесідує…

— Стережись, звірюко! — вигукнув кобзар Голосистий. — Віділлються вовкові овечі сльози!

Ротмістр вихопив меча, Потоцький спинив його.

— Чекай, ще встигнемо. Хай спершу скажуть ці музики, куди вони йшли. і за чим?

— Туди, де воля б'ється, — сказав кобзар.

— До Гуні та його побратимів, — уточнив лірник.

— Ану грайте! — наказав Потоцький.

— Кому? — здивувався кобзар і навіть оглянувся. — Я не бачу тут людей.

— Мені, пся крев! Н-ну!..

— Ми катюгам не граємо, — з гідністю мовив високий кобзар. — і кобзи не будемо оскверняти.

— Хай тобі ліпше дідько рогатий на поминках на сковороді заграє! — відказав сліпий лірник.

— Ай-ай!.. Які відважні! Лицарі! — насмішкувато похитав головою Потоцький. — Ось я зараз подивлюся, чи справді ви хоробрі, чи тільки машкару на себе натягли. Ви хотіли бунтарям пограти? Я вам допоможу. Одного з вас відпускаю.

Музики мовчали…

— Що, жижки затремтіли? — зареготав Потоцький. — Ха-ха!.. Теж мені побратими. Чого ж ви стоїте? Один з вас нехай іде до Гуні і грає. Але другий лишається тут. Тільки перший перейде козацький вал, другому я велю зрубати голову. То як, побратими? Хто з вас лишиться тут, а хто піде бунтарям дух піднімати? Рішайте самі!

Сліпий лірник взяв за руку свого товариша кобзаря і тихо мовив:

— Йди ти, брате і товаришу мій. А я тут лишуся, щоб катюгу своєю головою потішити. Куди мені, сліпому, йти, ще ляхи кепкуватимуть з мене, як я зосліпу тикатимусь. А ти, брате-товаришу, йди та козаченькам заграй… Про волю і їхню долю.

— Спасибі, товаришу мій! — сказав кобзар і потиснув лірнику руку. — Піду… Заграю їм про волю і долю…

Побратими вклонилися один одному.

— Прощай, брате!

— Прощай, товаришу! Візьми мою ліру, не хочу, щоб вона в поганських руках лишилася. — Ничипір Біда поцілував ліру і віддав її Голосистому. — Заграєш на ній і в Дніпро кинеш! — Повернув незряче лице до Потоцького:

— Де ти там стоїш, катюго? Я лишуся тут і зложу свою голову, а товариша мого відпусти.

— Хай іде! — буркнув Потоцький.

Ледве Самійло Голосистий піднявся з кобзою та лірою на козацький вал, як його побратиму ударом меча стяли сиву сліпу голову, настромили на спис і виставили на валу.

— Прощай, побратиме! — вклонився Самійло тій голові на списі. — Чимало ми стоптали з тобою доріг по Україні, а ще більше пісень виспівали… Ти відспівав уже своє, а я — доспівую…

Козаки підхопили кобзаря під руки, звели з валу, оточили його тісною гурбою.

— Здорові були, товариші й брати! — знявши солом'яного бриля, вклонився кобзар. — До вас я йшов з побратимом своїм, та доводиться одному кланятись і земним поклоном вітати вас, славні пани — братчики. А за товариша мого — ліра вам кланяється.

Ще раз низько вклонився з лірою в руках, випростався, обережно закрутив ручку ліри, тихо перебирав струни, і сумна та журна мелодія виповнила повстанський табір. Самійло грав, не зводячи очей з побратимової голови на списі, і з очей його покотилася самітна сльоза…

Козаки стояли, звісивши голови.

Та ось Самійло стрепенувся, підбіг до кручі і, розмахнувшись, пожбурив ліру в Дніпро.

— Пливи, козацька ліро, пливи за водою, хай наш батько Славута на тобі грає та люд наш до помсти закликає! Прощай, товаришу мій! — Повернувся до козаків, зняв з пліч кобзу. — Дозвольте вам, панібратчики, пограти та про славу вашу лицарську поспівати.